Лю Цысинь - Темний ліс

Його лекція минула чудово, він виступав із неймовірними натхненням і пристрастю, сипав цитатами, імпровізував і навіть зривав аплодисменти в аудиторії. Дівчина не аплодувала, проте часто посміхалася й кивала.

Після занять вони гуляли вдвох алеєю, і він міг чути рипіння її блакитних черевиків на снігу. Два ряди засніжених тополь тихо прислухалися до розмови, що лунала в їхніх серцях.

— Твоя лекція була чудовою, але я нічого в цьому не тямлю.

— Ти ж навчаєшся не за цією спеціальністю?

— О, звісно, ні.

— А ти часто відвідуєш лекції з предметів для інших спеціальностей?

— Лише кілька останніх днів. Я приходжу й обираю випадкову лекційну залу. Нещодавно закінчила навчання й скоро поїду звідси. Раптом я відчула себе тут так затишно, що мене лякає перспектива виходу в широкий світ…

Упродовж наступних трьох-чотирьох днів Ло Цзі більшість часу проводив із нею. В очах інших він став ще більшим самітником і почав щоденні тривалі прогулянки. Пояснити все це Бай Жун було легко: він готує подарунок до її дня народження. І це зовсім не було пустою обіцянкою.

Напередодні Нового року Ло Цзі придбав пляшку дорогого червоного вина, якого раніше не пив. Повернувшись до гуртожитку, вимкнув світло й запалив свічки на кавовому столику біля софи. Коли спалахнула третя свічка, відчув, як дівчина безгучно сіла поруч.

— О, поглянь… — вона вказала на пляшку вина, радіючи, мов дитина.

— Що?

— Поглянь звідси крізь пляшку на свічки.

Крізь рубін вина вогники свічок набрали глибокої пурпурової барви, яку можна побачити лише у снах.

— Ніби Сонце вмирає, — сказав він.

— Не кажи так, — попросила вона так щиро, що розкраяла йому серце. — Я думаю, це схоже на… очі, що палають призахідним Сонцем.

— Чому ти не сказала «очі, наповнені ранковим сяйвом»?

— Мені більше до вподоби захід Сонця.

— Чому?

— Після заходу ти матимеш змогу побачити зорі. А після світанку…

— Лишається тільки суворе світло реальності.

— Так, так.

Вони розмовляли багато, доходили спільної думки навіть у найбуденніших речах, аж поки пляшка, в якій очі палали призахідним Сонцем, не перелила все світло йому в шлунок.

Ло Цзі лежав у ліжку, дивився на свічки, які догорали на кавовому столику, й не переймався зникненням дівчини, яка розтанула в мерехтінні тьмяних вогників. Він знав, що варто лишень забажати, як вона з'явиться.

Раптом у двері постукали. Ло Цзі знав, що цей звук — не вві сні й не має нічого спільного з дівчиною, тож проігнорував його. Тоді двері відчинилися, увійшла Бай Жун. Увімкнула світло й повернула до життя сіру буденність. Пильно глянула на кавовий столик, залитий воском свічок, сіла на ліжко біля Ло Цзі, легенько зітхнула й мовила:

— Усе поки що добре.

— Ти про що? — запитав він, затуляючи очі долонею від різкого яскравого світла.

— Ти ще не дійшов до тієї стадії, на якій поставив би келиха й для неї.

Ло Цзі заплющив очі й промовчав. Бай Жун узяла його руку й запитала:

— Вона мов жива, чи не так?

Він кивнув, розплющив очі й сів:

— Жун, я вважав, що герої романів цілком контролюються й залежать від волі автора. Автор вирішує, хто вони, який вигляд мають, що роблять. Він є творцем, так само, як і Бог для нас.

— Помиляєшся! — Бай Жун підскочила й почала ходити із кутка в куток. — Тепер ти знаєш, що такий нара-тивний підхід до творення персонажів — хибний. У цьому й полягає відмінність між графоманією та справжньою літературою. Найвищим рівнем мистецтва творення персонажів є стан, коли герої живуть своїм окремим життям у голові автора. Й автор аж ніяк не може контролювати персонажів і навіть часто-густо не здатен передбачити наступний вчинок героя, його поведінку. Автор лише йде за героєм його життєвим шляхом і спостерігає за більшістю подій, ніби вуаєрист. І ось тоді анотована таким чином крихітна частина життя персонажа стає класичною літературою.

— Тож твори класичної літератури — це результат певного виду збочення?

— Щонайменше стосовно класиків від Шекспіра до Бальзака з Толстим це твердження буде правдивим. Класичні твори та їх герої народжувалися зсередини розуму авторів. Проте сучасне покоління письменників утратило цю здатність. Їхні думки фрагментарні й народжують лише фриків, чиє коротке недолуге життя сповнене сумнівної мотивації та призводить до ірраціональних вчинків. Тож автори скидають цей мотлох у мішки й навішують лейби «постмодернізму» або «деконструктивізму», чи й «символізму» разом із «ірраціоналізмом».