Лю Цысинь - Темний ліс

Містере Рею Діасе, це відкрило для нас ще кілька цікавих фактів: зоря з цієї системи належить до спектрального класу G2 і має стандартне жовте забарвлення. Значення її абсолютної зоряної величини — 4,2, діаметр — 1,2 мільйона кілометрів. Іншими словами, вона вельми схожа на Сонце. Маса ж планети становила лише 0,04 від маси Землі — це менше, ніж у Меркурія. Проте розміри спіралі, що утворилася внаслідок її падіння на зорю, вражають — радіус досяг трьох астрономічних одиниць, а це більше за відстань від Сонця до головного пояса астероїдів.

Саме це відкриття стало вирішальним, соломинкою, яка зламала хребет верблюду, і я зміг розгадати ваш справжній задум. Отже тепер, як ваш Руйнівник, озвучу цей чудовий план із усіма подробицями.

Припускаю, що зрештою вам вдасться виготовити й розмістити мільйон чи навіть більше зоряно-водневих бомб на Меркурії, як ви пропонували на засіданні РОЗ. Якщо їх усі розташувати під поверхнею планети, а потім підірвати одночасно, вони спрацюють як надпотужний гальмівний двигун і сповільнять обертання планети. Як наслідок, Меркурій зійде зі своєї невисокої орбіти й почне падати на Сонце. А потім на Сонці відбудеться те саме, що й у зоряній системі 275Е1 84 роки тому: Меркурій проб'є атмосферу, зону конвекції Сонця, й величезна кількість зоряної речовини на шаленій швидкості почне струменіти із зони променистої рівноваги. Внаслідок обертання Сонця вона почне закручуватися в спіраль, раніше бачену в зоряній системі 275Е1. Але Сонячна система, на відміну від Трисоляриса, має лише одну зорю, й Сонце в своєму русі ніколи не перетнеться з іншою зорею. Саме тому його атмосфера безперервно розростатиметься і з плином часу значно перевищить показники зір Трисоляриса. Цей факт точно підтверджений спостереженнями за зоряною системою 275Е1. Спіраль із зоряної речовини розширюватиметься зі швидкістю відпущеної пружини, що розправляється, і зрештою сягне орбіти Марса. З цього моменту запуститься грандіозна ланцюгова реакція.

Спочатку траєкторії руху всіх трьох планет земної групи — Венери, Землі й Марса — опиняться в зоні спіральної атмосфери Сонця, швидко сповільнюючись внаслідок сили тертя, й зрештою всі три планети перетворяться на гігантські метеори, які рано чи пізно вріжуться в Сонце. Насправді ж задовго до цього Земля через інтенсивне тертя зоряної речовини Сонця втратить свою атмосферу — океани випаруються, маса води разом із атмосферними газами перетворять Землю на гігантську комету, хвіст якої займе всю орбіту нашої планети довкола Сонця. Земна твердь перетвориться на кипучий океан магми, як на початку формування планети, й жодна форма життя не буде здатна вижити за таких умов.

Падіння Венери, Землі й Марса на Сонце спричинить значно більший викид зоряної речовини в космос — за-мість одного утворяться чотири спіральні потоки. Загальна маса трьох планет у сорок разів перевищує масу Меркурія, а завдяки їхнім вищим орбітам швидкість зіткнення виявиться значно вищою. Внаслідок цього інтенсивність кожного з трьох вивержень у десятки разів перевищить спричинене падінням Меркурія. Сонячна атмосфера, сформована цими спіральними потоками, різко розшириться й із часом досягне орбіти Юпітера.

Тертя в Сонячній атмосфері справлятиме вкрай незначний вплив на Юпітер через його величезну власну масу, тому мине досить багато часу, перш ніж дія спіральних потоків спричинить помітний ефект на орбіту цієї пла-нети-гіганта. Але численні супутники Юпітера спіткає сумна доля: або тертя зірве їх з орбіти планети, вони поступово втратять швидкість і впадуть на Сонце, або вони втратять швидкість ще на орбіті Юпітера та знайдуть спокій у рідких глибинах газової планети.

Але на цьому ланцюгова реакція не зупиниться: хоча атмосфера Сонця, утворена спіральними потоками, сповільнюватиме рух планети лише незначною мірою, цей вплив буде постійним, і орбіта Юпітера щораз ближче нахилятиметься до Сонця. І що меншою буде висота орбіти, то в щільніші шари атмосфери потраплятиме планета і, відповідно, дедалі сповільнюватиметься… Тож і Юпітер зрештою зустрінеться з Сонцем. Позаяк маса Юпітера в шістсот разів більша за сумарну масу всіх чотирьох планет земної групи, подібне зіткнення навіть за найоптимі-стичнішими прогнозами спричинить небувалий викид зоряної речовини, а це підвищить щільність сонячної атмосфери й ще радикальніше знизить температуру на Урані й Нептуні. Але з більшою імовірністю станеться ось що: падіння такого гіганта, як Юпітер, спровокує розростання верхньої межі атмосфери Сонця аж до орбіти Урана, а може, й Нептуна. Попри те, що верхні шари атмосфери дуже тонкі, сповільнення, викликане тертям, врешті-решт спричинить падіння й останніх двох вели-ких планет Сонячної системи з усіма їхніми супутниками прямісінько на нашу зорю. До того часу, коли ланцюгова реакція, запущена вибухами на Меркурії, завершиться, всі чотири тверді планети земної групи й чотири газові гіганти опиняться в надрах Сонця. Який вигляд матиме наше світило й Сонячна система загалом — достеменно не знає ніхто, й будь-які прогнози тут недоречні. Одне можна сказати точно: для всього життя, розумного й нерозумного, для будь-якої цивілізації існування в цьому пеклі буде куди гіршим за світ Трисоляриса.