Курт Воннегут: Буфонада, або Більше не самотні

Тому крісло між мною і братом у літаку видавалося мені особливо порожнім. Я заповнив його в найкращий спосіб, який спав мені на думку, — поклав туди ранковий випуск газети «Нью-Йорк таймс».

Поки ми з братом чекали на посадку літака в Індіанаполісі, він зробив мені подарунок у вигляді анекдота від Марка Твена — про оперу, на яку Твен ходив в Італії. Твен сказав, що не чув нічого подібного у своєму житті «...відтоді, як ущент згорів сирітський притулок».

Ми посміялися.

Брат спитав, як просувається моя робота. Гадаю, моя робота викликає у нього повагу і водночас пантеличить.

Я відповів, що вона мені осоружна і завжди була осоружна. Я йому пе-реповів зауваження, що його приписують письменниці Ренаті Адлер, яка терпіти не може писати, про те, що письменник — це людина, яка терпіти не може писати.

А ще я йому розповів, що написав мені мій аґент Макс Вілкінсон, коли я йому вкотре поскаржився на свою паскудну професію. А написав він от що: «Любий Курте, я ніколи не чував про коваля, який був би закоханий у своє ковадло».

Ми знову посміялися, проте, здається, брат не повною мірою оцінив цей жарт. Його життя — це безупинний медовий місяць з його ковадлом.

Я розказав йому, що останнім часом вчащаю до опери і що декорації у першому акті «Тоски» виглядають точнісінько як приміщення залізничного вокзалу «Юні-он стейшн» в Індіанаполісі. Поки опера йшла, я уявляв собі, як я розвішую номери колій у склепіннях арок декорацій, казав я йому, як додаю дзвінки й свистки до оркестрової музики, як я ставлю оперу про Індіанаполіс періоду Залізного Коня.

— Люди з покоління наших прадідів змішалися б з нашим поколінням, коли ми ще були молоді, — говорив я, — і з усіма поколіннями між нами. Звучали б оголошення про прибуття і відправлення потягів. Дядько Алекс відбував би на свою шпигунську роботу в Балтиморі. Ти б повертався додому після першого курсу в Массачусетському технологічному інституті.

І ще б там була ціла купа родичів, які б спостерігали, хто приїжджає, хто від’їжджає, і ще чорношкірі носили б баґаж і начищали черевики.

— Час до часу в моїй опері, — продовжував я, — сцена ставала б сіро-коричневою від військових одностроїв. Це була б війна.

А потім все б знову яснішало.

Коли літак злетів, мій брат показав мені фраґмент наукового апарата, який він із собою захопив. То була фотоелектрична секція, під’єднана до маленького магнітофона. Він націлив електричне око на хмари. Воно сприйняло блискавичні спалахи, невидимі для нас у сяйві дня.

Потаємні спалахи записувалися на магнітофон як щиглі. Ми також могли чути ці щиглі — у крихітному навушнику.

— Ота-он гаряча, — оголосив брат. Він вказав на далеку купчасту хмару, яка виглядала, як гора збитих вершків.

Він дав мені послухати щиглі. Спершу були два короткі, потім тиша, потім три короткі, потім знову тиша.

— Як далеко від нас ця хмара? — запитав я.

— Та, мабуть, милях у ста, — відповів він.

Я подумав, як прекрасно, що мій старший брат так легко вміє розкривати таємниці на такій великій відстані.

Я закурив сиґарету.

Бернард кинув курити, бо важливо, аби він прожив якомога довше. Йому ще треба виростити своїх двох маленьких хлопчиків.

Так, і поки мій старший брат встановлював контакт із хмарами, розум, який мав я, почав придумувати сюжет цієї книжки. Це історія про спустошені міста і духовний канібалізм, про кровозмішення, про нелюбов, про смерть і все таке решта. Тут описані я сам і моя красуня-сестра у вигляді монстрів, і все таке решта.

Це цілком природно, адже я придумав усе дорогою на похорон.

Це історія про жахливо старого дідугана серед руїн Мангеттена, розумієте, де майже всі загинули від загадкової хвороби, названої «Зелена смерть».

Він живе там зі своєю неписьменною, рахітичною, вагітною маленькою онучкою на ім’я Мелоді. Хто він такий насправді? Гадаю, що він — це я, котрий експериментує з похилим віком.

А хто така Мелоді? Спершу я думав, що вона — усе, що залишилося в моїй пам’яті про сестру. Тепер я гадаю, що вона — це те, яким я відчуваю себе, коли експериментую з віком, усе те, що залишилося від моєї оптимістичної уяви, моєї творчої природи.

Гей-го.

Старигань пише автобіографію. Він розпочинає її словами, що їх, як навчив мене покійний дядько Алекс, має вживати кожний релігійний скептик як Прелюдію номер один до своєї вечірньої молитви.