Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

— Мені хотілося дати моїй країні мир, а також братерство і сестринство, — провадив я. — Але миру немає, хоч як не прикро мені це казати. Ми знаходимо його. Ми його втрачаємо. Ми знаходимо його знову. Слава Богу, принаймні, що машини вирішили більше не воювати. Тепер воюють тільки люди.

І слава Богу, що тепер немає вже битв між чужинцями. Байдуже, хто з ким воює, — усі ми маємо рідних на другому боці.

Більшість присутніх на зборах були не лише Нарциси, а й шукачі Викраденого Ісуса. Виступати перед такою аудиторією було, як я відчув, спантеличливо. Хоч що б я говорив, вони смикали головами туди-сюди, сподіваючись побачити Ісуса.

Та начебто мені вдалося донести до них свою думку, бо вони аплодували і схвально мугикали у відповідних місцях, тож я продовжував.

— Оскільки ми тепер вже не держава, а тільки родинні клани, — говорив я, — тепер нам значно легше виказувати й отримувати милосердя на війні.

Я щойно був свідком битви на північ звідси, поблизу озера Максінкукі. Там були коні, списи, рушниці, ножі, пістолі, а також одна-дві гармати. Я бачив, як загинуло кілька людей. Я бачив, як багато людей обіймалося, і, здається, багато хто дезертирував або здавався у полон.

Отакі новини я привіз вам з битви при озері Максінкукі — це не бойня.

Ще в Індіанаполісі я отримав по радіо запрошення від короля Мічиґа-ну. Воно було за тоном наполеонівське. У запрошенні говорилося, що король був би радий «надати аудієнцію президентові Сполучених Штатів Америки у своєму Літньому палаці на озері Максінкукі». Ще там вказувалося, що вартові дістали наказ надати мені безпечний прохід. І говорилося, що битва закінчилася: «Перемога за нами».

І ми з моїм пілотом полетіли туди.

Ми залишили мого вірного слугу Карлоса Нарциса-11 Вільявіченціо провести останні роки його життя серед численних родичів.

— Хай щастить, брате Карлосе, — побажав я йому.

— Вдома нарешті, ме-естере президент, майн брудер, — відповів він. — Д’якую вам і д’якую Богу за все. Більше не самотні!

Мою зустріч з королем Мічиґану в давні дні назвали б «історичною подією». Були б телекамери і мікрофони. Насправді ж там сиділи протоколісти, яких король називав «мої писарі».

І він мав рацію, називаючи отих людей з ручками й папером цим архаїчним словом. Більшість його солдатів ледь уміли читати й писати.

Ми з капітаном О’Гером приземлилися на доглянутому ґазоні перед Літнім палацом короля, який свого часу був приватною військовою академією. Солдати, які, гадаю, недостойно поводилися у недавній битві, стояли повсюди навколішки під наглядом військової поліції. Вони косили траву штиками, кишеньковими ножами і ножицями — на знак покарання.

Ми з капітаном О’Гером увійшли до палацу між двома шерегами солдатів. Мабуть, то була якась почесна ґвардія. Кожен високо тримав корогву з вишитим тотемом свого штучного родинного клану — яблуком, крокодилом, хімічним символом літію і все таке решта.

Яка комічно-банальна ситуація, подумав я. Окрім битв, історія держав, здається, не має нічого, тільки от таких немічних старих йолопів, як я, вщерть напханих медикаментами, яких колись трохи любили і які прибули лизати чоботи молодим психопатам.

І мені тільки й лишалося, що розсміятися про себе.

Мене провели самого в приватні спартанські покої короля. То була величезна зала, у якій, напевне, військова академія влаштовувала танці. Тепер там була лише розкладачка, довгий стіл, вкритий мапами, і безліч складених стільців, поставлених один на один уздовж стіни.

Сам король сидів біля столу з мапами, читаючи напоказ книжку, яка виявилася «Історією Пелопоннеських війн» Фукідіда.

За ним стояли троє писарів з олівцями й блокнотами. Ні мені, ні будь-кому не було де сісти.

Я обрав позицію перед ним, тримаючи в руках свій старомодний фетровий капелюх. Він не одразу відірвався від книжки, хоча дворецький, безумовно, оголосив моє ім’я достатньо голосно.

— Ваша величносте, — промовив дворецький. — Доктор Вілбур Нарцис-11 Свейн, президент Сполучених Штатів!

Він, нарешті, підвів на мене очі, і я був приємно вражений, що він — достоту такий, як його дід, д-р Стюарт Ролінґс Мотт, лікар, що доглядав нас із сестрою у Вермонті багато років тому.

Я його ані крапельки не боявся. Трибензоманераміл, ясна річ, зробив мене випещеним і пересиченим. Крім того, я вже довгенько грав оцю буфонну комедію життя. Я б уважав за вишукану пригоду, якби король наказав розстріляти мене.