Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Я звернув увагу, що він застарий для капітана, навіть якби ці звання ще існували. Власне, йому було під шістдесят.

Я зробив висновок, що він просто божевільний, який десь роздобув цю форму. Я припустив, що він був у такому захваті й збентеженні від свого нового вигляду, що не придумав нічого кращого, як постати перед своїм президентом.

Проте насправді він був цілком нормальний. Останні одинадцять років він служив на самому дні підземної стартової шахти в Рок-Крик-Парку. Я ніколи й не чував про цю стартову шахту.

Але саме там стояв президентський гелікоптер, а також тисячі ґалонів просто безцінного нині пального.

Врешті-решт він вибрався звідти, порушивши всі накази, як він сказав, щоб з’ясувати, «що там, в дідька, коїться нагорі».

Мені лишалося тільки засміятися.

— А цей гелікоптер і тепер готовий злетіти? — спитав я.

— Так, сер, звісно, — відповів він. Він сам його обслуговував протягом останніх двох років. Його механіки один за одним повтікали хто куди.

— Юначе, — проголосив я. — Я видам вам за це медаль.

Я зняв значок зі свого пошарпаного лацкана і причепив йому на груди.

Там, ясна річ, було написано:

Першопоселенець відмовився від подібної нагороди. Він натомість попросив їсти, щоб протриматися під час довгої подорожі назад у рідні гори.

Ми дали йому все, що мали: стільки флотських ґалет і консервованих копчених устриць, скільки влізло в його сакви.

Так, а капітан Бернард О’Гер, Карлос Нарцис-11 Вільявіченціо і я вилетіли зі стартової шахти на світанку наступного дня. Сила тяжіння була така сприятлива, що наш гелікоптер витратив не більше енергії, ніж тополиний пух на вітру.

Коли ми пролітали над Білим домом, я помахав йому рукою.

— Прощавай, — сказав я.

Мій план був спершу полетіти до Індіанаполіса, який був густо заселений Нарцисами. Вони прибували туди звідусіль.

Там ми мали залишити Карлоса під опікою його штучних родичів до кінця життя. Я був радий його спекатися. Він набрид мені до сліз.

Потім ми вирушимо до Урбани, попередив я капітана О’Гера, а далі до моєї дитячої домівки у Вермонті.

— Після цього, — пообіцяв я, — гелікоптер буде ваш, капітане. Зможете літати, як пташка, де схочете. Але вам буде непереливки, якщо ви не дістанете собі гарного середнього імені.

— Ви президент, — відізвався він. — Ви дасте мені ім’я.

— Нарікаю тебе Орлом-1, — проголосив я.

Він був страшенно задоволений. І медаль йому теж подобалася.

Так, і в мене ще залишилося трохи піґулок трибензоманерамілу, і я був у такому захваті, що можу вирушити куди завгодно після довгого відсиджування у Білому домі, що, на свій власний подив, почав співати, вперше в житті.

Я навіть пам’ятаю пісню, яку співав. Ту пісню ми з Елізою нерідко співали потайки, у ті часи, коли вважали себе за ідіотів. Ми співали там, де нас ніхто не міг почути, — у мавзолеї професора Еліг’ю Рузвельта Свейна.

Тепер я думаю, що навчу цієї пісні Мелоді й Айседора на своєму дні народження. їм буде приємно співати її, коли вони вирушать на пошуки нових пригод на Острові Смерті.

Ось ця пісня:

І усе таке решта.

Гей-го.

Мелоді й Айседор ходили сьогодні на Волл-стріт провідати величезний клан Айседора, родину Аґрусів. Колись мені запропонували також стати Аґрусом. І Вірі Бурундук-5 Заппі також. Але і я, і вона відмовилися.

Я вирушив на свою власну прогулянку — до піраміди немовляти на розі Бродвею і Сорок другої, потім Сорок третьою вулицею до старого клубу «Нарцис», який до того був «Асоціацією сторіччя»; потім на схід Сорок восьмою до ратуші, де стояли помешкання рабів Віри Бурундук-5 Заппи, а колись був дім моїх батьків.

Я побачив саму Віру на сходах ратуші. її раби шпорталися по всій території колишнього Парку Об’єднаних Націй: саджали кавуни, пшеницю і соняшник. Я чув, як вони співають «Старурічку ». Вони ввесь час почувалися щасливими. Вони вважали, що їм дуже пощастило бути рабами.

Всі вони були Бурундуки-5, а дві третини з них — колишні Аґруси. Люди, які прагнули потрапити у рабство до Віри, мусили змінити своє середнє ім’я на Бурундук-5.