Не те що з Гайнцом. Той завжди холодний до Бріґітти.
На скатертині розповзається велика коричнева пляма — слід їхньої боротьби. Сюзі мчить на кухню, даючи волю своєму інстинкту, що наказує їй: витри скатертину!
На сцені з’являється волога ганчірка. Сюзі насолоджується особистим успіхом і витирає пляму від кави.
— Я віддам кавник тільки свекрусі або Гайнцові, вам я його не віддам, — говорить Бріґітта, але на неї ніхто не звертає уваги. Захоплені глядачі влаштовують Сюзі овацію.
Бріґітти не існує. Якби вона не тримала, як і раніше, кавник у своїх лапах, сколотих швейними голками, її 6 узагалі ніхто не побачив.
Сюзі виправила незручність, якої припустилася неосвічена Бріґітта.
Подяки Сюзі не чекає, ні, аніскільки.
А Бріґітта чекає, що Гайнц належатиме їй.
Ні, у такий спосіб у неї нічого не вийде.
Кохання завжди відшукає дорогу
Священик у церкві говорить, що кохання — це шлях до іншої людини. Паула шукає близькості з Еріхом, вона шукає земний шлях до іншої людини. Паула шукає ґрунт, на якому вона може зустріти Еріха, щоб потім удвох займатися всім цим свинством.
Будь-яка найдосконаліша система має свої діри, через які й можна буде вислизнути. Кохання частенько в тому і полягає, щоб ці діри відшукати. Закохана Паула відразу згадала про продуктову крамницю. Її майбутня свекруха випустила з очей, що Еріха посилають у крамницю купувати харчі на весь тиждень. Йому вручають список усього необхідного. Еріх віддає цей список завідувачеві крамницею, який складає замовлені продукти в Еріхів рюкзак, — той поволі набирає вагу й гне хлопця у бік найближчого генделика.
У магазині Еріха зусібіч стіною обступають жінки. Це суціль матері, у кожної, незалежно від віку, уже є щонайменше одна дитина. Перед магазином рояться їхні чада, вони гронами виснуть на дверях і поручнях, зі своїми самокатами заплигують в автобуси, на візки й у легковики, а іноді залітають на них під колеса мотоциклів, легковиків-комбі й вантажівок із причепами. Під трактор рідко хто потрапляє, бо трактор їде повільно, і вони встигають відскочити вбік. Серед чад спостерігаються постійні природні втрати. У цьому нічого страшного, адже якщо одні зникнуть, неважко завести собі ще. Робити дітей — заняття не найприємніше, виношувати їх, мабуть, ще важче, а вже народжувати — штука геть неприємна. Та й самі діти можуть кому завгодно зіпсувати кров. І все-таки — материнська роль знову виправдана й забезпечена на кілька років уперед.
Кожен бачить: це справжня родина. Бачить батько: у нього, крім дружини, є ще одна жертва, яку він може бити й обзивати. Тільце в дитини таке податливе, жаль тільки, що невелике.
І дружина бачить: ось результат моїх зусиль, він має надихнути мене на нові зусилля.
І дитина теж бачить: вона — головна персона, живе виправдання змарнованого часу, часу, що тріщить по всіх швах, що його розпирає від усіляких марних справ, справ, які завжди робиш не для себе, а для когось іншого. І одна похмура задня думка застрягла десь у голові: під час недільної проповіді труди твої засяють, і проміння від них упаде на тебе. Такого, щоправда, чекати безглуздо, адже труди якщо й упадуть на тебе, то не у вигляді божественного сяйва, вони ляжуть на тебе своїм багатотонним тягарем, щоб зрештою залишити від тебе мокре місце. І одного чудового дня безформне тіло, що зветься ненькою, востаннє укладається на ложі з давно похованим татусем.
Але найважливішу персону, дитинча, сповивають у пелюшки, поки вона не навчиться ходити й кататися на самокаті, потім їй надають ляпасів, начеплять на неї господарські сумки, підріжуть косами під час заготівлі сіна, давлять автомобілями, а буває, що дитина звалиться в гірський струмок, просто в руки до батька, що перепився, або її завалить стосом дров, ба — вона опиниться в лапах якого-небудь божевільного ґвалтівника. Якщо дитину оминуть усі ці біди, залишається ще можливість у п’ятнадцять років напитися вперше й на мопеді урізатися в бетонну опору мосту.
Іноді діти вдаються до слабких спроб погратися, тоді їх миттєво хапають за петельки, добре відзолюють і нагороджують стусанами, а потім сунуть у руки рюкзак і відправляють у крамницю за кормом для худоби. За сіллю й комбікормом.
Ні про що подібне Паула не здогадується. Вона стоїть на вулиці перед входом у магазин, і, оминаючи дівчину, на неї недовірливо оглядаються матері. Вона сподівається, що незабаром піймає на собі захоплений погляд Еріха, а поки роздає дітлахам цукерки. Старшим дітям цукерки їсти забороняють, вони зобов’язані приносити ласощі додому, для своїх маленьких або навіть пригрудних братиків і сестричок. Якщо ж хтось наважиться тайкома сунути цукерку за щоку, йому відразу дістанеться такий ляпас, що зуби повилітають.
Читать дальше