Эльфрида Елинек - Коханки

Удома ці матері, кинувши напризволяще каструлі, що парують на плиті, наче фурії кидаються до анемічної дитини, зривають із її тільця захезані повзунки й з буйною енергією заштовхують маленьке нерозуменя у білосніжний, щойно випраний одяг. Потім упаковану в повзунки дитину покривають поцілунками й мати, і всі присутні, а какуни відправляють у пральну машину. Воістину, перед нами — вічно повторюване й завжди переживане заново чудо природи, пов’язане з тим, як міняють смердючу коричнювату ганчірку на білосніжне вбрання. Про какуни всі забули, знову сяє сонце. З розкритих від розчулення ротів присутніх при цьому гостей долинає: «Ах ти, порося таке», або: «Яка акуратна мати». І матері сяють від щастя.

Паулу тягне до Еріха. Матір тягне до прибирання й чистоти.

А ось нарешті й він, Еріх, об’єкт сердечного потягу.

Шикарний парубок має особливо виграшний вигляд на тлі цих жіночих тіл, старезних пенсіонерів і недолітків, які зігнулися під тягарем сумок. Еріх розсовує цю смердючу юрбу, як лаштунки, і з’являється на сцені.

За прилавком одразу стрепенулися незаміжні продавчині в білих халатах, у тому числі й мати-одиначка, хлопцю якої вже невдовзі й до лісу час. Хімічна завивка, під халатиками — новенькі пуловери, куплені в універмазі, на ногах з товстими блідими ікрами — туфельки на шнурівці й без каблука. Золоті зуби, золоті ланцюжки із золотими хрестиками. Еріха обсипають розпитами про здоров’я матінки, бабусі й татуся, він відповідає повільно й насилу добираючи слова. Під зливою запитань Еріх почувається ні в сих ні в тих. Спасибі, все гаразд. Неонове світло сліпить очі, що звикли до вільної і наповненої свіжим вітром природи. Неонове світло шкідливе для здоров’я. Еріх такий миленький і такий височенний.

У крамарках миттю прокидається туга бодай за маленькою дещицею кохання.

Еріх не звик дарувати кохання ні маленькими дещицями, ні великими порціями. На його кохання не доводиться розраховувати навіть його близьким, які не раз прикладали руку до побоїв, що випадали на його долю. Еріхові частенько хочеться прикінчити й матір, і тата, але він на це не наважиться. Зате так здорово, коли тебе ніхто не бачить, помучити як слід щеня, кішку або маленьку дитину.

Знала б про це Паула!

Паулу тягне на кохання, як свиню — на жолуді.

Паула готова пролізти крізь будь-яку щілину. Паула не зводить з Еріха очей, їй кортить подарувати йому своє тіло.

Місцевий генделик мовчки спостерігає за нею; незабаром генделику доведеться активно включитись у цю боротьбу статей.

Коли нап’єшся, то бити кого-небудь легше, ніж у тверезому стані, щоправда, задоволення дістаєш менше, бо ж усе відбувається як у тумані, навіть приємних спогадів не залишається. Еріху ще треба навчитися дотримувати золотої середини; втім, попереду в нього багато часу доти, поки на нього не впаде дерево у лісі або не наляже стареча неміч. Досить часу, щоб повправлятися.

Паула як і раніше вірить, що життя й кохання у неї попереду. Їй ще невідомо, що в неї попереду хіба що її власне кохання. Усе доводиться робити самій. Інакше нічого не допнеш. Якщо робиш усе сама, то все виходить як треба. Зрештою, хіба можна на когось покластися?!

На вулиці пищать гальма. Цього разу дитині пощастило.

Паула супроводжує Еріха, нав’юченого покупками, у старий сарай. До неї туди входили багато здорових дітей природи, входили, щоб вийти звідти хворими. Деякі знайшли там своє щастя, а потім знову його втратили. Інші ж знайшли там своє лихо.

Мало хто знайшов там насолоду. Такі почуття тут рідко зустрічаються. Тут панують розрахунки й підрахунки, додавання й віднімання. Тут панує крижаний холод.

Тут багато що з того, на що покладали надію, не відбулося. Тут уже звучали слова: «Знаєш, незабаром нас буде троє». Тут уже не раз розбивалися серця й розривалися шлюбні узи. Тут панує пристрасть, побачити яку поки не вдалося нікому. Сюди входиш як емоційний каліка й виходиш звідси в тому-таки стані. Усе, що відбулося в проміжку, пшик, нічого не змінить. Тут панує закон тілесного низу на відміну від законів лісу, які діють під час роботи. Зрештою пральні машини ковтають брудні трусики, що сяяли білиною до того, як їхні власниці з’явилися в сараї.

Еріх дещо погойдується під вагою рюкзака й під впливом винних випарів. У Паули стискається серце й перехоплює подих, адже вона чекає, що станеться щось велике й світле. Еріх з величезним рюкзаком — от, мабуть, і все, нічого великого в сараї більше немає.