Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Галас свята поступово віддаляється. Зараз ми більше чуємо спів пташок. Гілки дерев хитаються в унісон від легкого подуву вітру. На землі плями світла утворюють фігури, які постійно змінюються. Як це романтично — весілля інших… Рік і я йдемо поруч, мовчазні, але я знаю, що цього разу це довго не триватиме. Нас тягне одне до одного.

Уздовж канави, що край дороги, — велика дерев'яна колода.

— Присядьмо на хвилинку? — пропонує Рік.

— Залюбки.

Я сідаю, поправляючи сукню. А він ні на що не зважає.

Крізь листя дерев пробиваються промені сонця, із сусідньої галявини долинає веселий сміх. Час зупинився. Я не хочу нічого говорити. У нього є можливість почати розмову. Він вільний.

— Жулі?

— Так, Ріку.

— Ти уявляєш своє життя десь в іншому місці?

Я невинно посміхаюся:

— Думаю, потрібно буде час від часу виходити з лісу, щоб поїсти, ну якщо ти не почнеш полювати. Але чому б ні? Ми можемо побудувати хатинку на дереві. Я чула, що смажена білка на смак схожа на кролика.

— Жулі, я серйозно.

«Я добре зрозуміла, що ти питаєш мене не про ліс, а про місто. Але я не можу відповісти серйозно, мене бентежить твоє запитання. Що воно приховує?»

Він наполягає:

— Коли я бачу тебе вдома, в пекарні, із друзями, складається враження, що ти на своєму місці. Як гадаєш, ти зможеш бути щасливою деінде?

— Усе залежить від місця. І особливо, з ким. Яке місце ти маєш на увазі?

— Не знаю, я просто поставив собі таке запитання…

— А ти? Де ти почуваєшся якнайкраще? Я навіть не знаю, де ти виріс.

— Твоя правда. Я небагато про себе розповідаю. Одного дня потрібно тобі розказати.

— Я розповіла про тебе батькам.

Ледь вимовивши цю фразу, я засумнівалася, чи варто було. Я надто поквапилася. Від згадки про моїх батьків він, безперечно, подумає про знайомство, злякається відповідальності й утече. Повернися, Ріку, вони ще не почали будувати басейн для нашої малечі!

Він кілька секунд розмірковує, а потім:

— Мені приємно, що ти їм розповіла про мене…

Я зовсім не розумію цих чоловіків. Абсолютно. Та яка різниця? Усе, чого я хочу, — це кохати того, хто поруч зі мною. Я наважуюся зайти в небезпечну зону:

— А твої батьки?

Я не зводжу з нього погляду. Його відповідь буде вирішальною. Раптом крик. Тоді інший. Звуки долинають із весілля. Завивання. Це точно не сміх і не радісні вигуки.

— Ти почула? — питає Рік.

Я ствердно киваю. Я незадоволена. Через дві причини. Перша — це йому дозволить уникнути відповіді на моє запитання. Друга — глибоко всередині я впевнена, що тут не обійшлося без Жад.

Коли ми виходимо з лісової алеї, розуміємо: сталося щось дивне. Діти поховалися за спинами батьків. Перелякані старші люди скупчилися. Раптом я бачу, як пробігає шалена Жад, босоніж, із дошкою в руках, а за нею три австралійські пожежники, яким зараз не до жартів. Вона кружляє поміж гостями й викрикує:

— Я бачила одного! Допоможіть мені розчавити інших!

Поруч із барбекю я помічаю Браяна, найкращого Стівового друга, який схопився за голову, коло нього Софі в такому ж стані. У неї всі пальці в крові. Рік говорить мені впевненим голосом:

— Приглянь за Софі. Я допоможу їм спіймати цю божевільну.

Жад і далі втікає, вигукуючи щось незрозуміле. Щойно минув перший страх, гості почали спостерігати за сюрреалістичною сценою, яка розігрувалася в них просто перед очима. Істерична молода жінка гасає, немов підстрелена курка, загнана здоровенними мисливцями, які навіть не розуміють, що вона викрикує. Її от-от схоплять. Вона кидає дошку на своїх переслідувачів, щоб завадити їм накинутися на неї.

— Ви ніколи не отримаєте моєї крові!

Я підходжу до Софі. Таке враження, що вона схлипує. Але ні. Вона заходиться від реготу. Проте в неї все чоло в крові.

— Що відбувається? Ти поранена?

— Усе гаразд. Проте не можу того ж самого сказати про Жад. Але ж подивіться на неї…

— Що вона робить?

— Вона накинулася на Браяна. Подумала, що він вампір. Я хотіла допомогти, і мені теж дісталося…

Я приголомшена. Браян сміється. Він мені показує дві маленькі ранки від шампура. А й справді, нагадує укус вампіра… Бідолашна Жад, вона забагато дивилася телевізор. Браян вишкіряється й вискалює свої білі ікла, наче монстр-кровопивця. Довершує його жахливий образ величезна ґуля на чолі. Жад, мабуть, добре йому вперіщила.

Жад волає ще сильніше. Її схопили. Троє австралійців і Рік завалили її, наче в регбі. Тепер дітям уже не страшно, вони весело сміються. Жад репетує, як божевільна: двома мовами. Навіть цим здорованям було важко її втримати. Завжди вислизала то рука, то нога. Ба й Жеральдін такого б собі не дозволила.