Жозе Сарамаго: Прозріння

Комісар пішов десь відразу по п’ятій годині. Він міг би скористатися таксі, яке саме в цю мить висадило когось біля дверей редакції, але волів піти пішки. Дивно, але він почувався легким, невагомим, наче щойно йому викинули з важливого органа чужорідне тіло, яке потроху його руйнувало, шпичку з горла, цвях зі шлунка, отруту з печінки. Завтра всі карти з колоди будуть на столі, гра у схованки закінчиться, бо немає найменшого сумніву, що міністр, якщо його, комісара, текст з’явиться в пресі і навіть якщо він не прочитає його сам, а йому повідомлять, знатиме, на кого спрямувати звинувальний перст. Його уява була схильна піти навіть далі, вона вже зробила перший тривожний крок, але комісар притримав її за комір, Сьогодні є сьогодні, пані уяво, а завтра побачимо, сказав він. Він вирішив повернутися до провіденційного страхового товариства, бо несподівано відчув, що ноги йому стали важкими, нерви були схожі на еластичні мотузки, натягнуті надто довго, і його опанувала нагальна необхідність склепити очі й заснути. Сяду в перше таксі, на яке натраплю, сказав собі він. Та йому довелося довго йти пішки, таксі проминали його переповненими, жоден із водіїв не почув, що його кличуть, і нарешті, коли він уже ледве волочив ноги, одна з рятівних шлюпок підібрала потопельника, який ішов на дно. Ліфт дбайливо доставив його на чотирнадцятий поверх, двері відчинилися, не вчинивши опору, канапа прийняла його як улюбленого друга, й через кілька хвилин комісар, витягши ноги, спав мертвим сном, сном праведників, як люди мали звичай казати в той час, коли Вірили в їхнє існування. Заховавшись у материнському лоні провіденційної страхової фірми, чий спокій заколисував кожного, кого їй довіряли, комісар проспав добру годину, в кінці якої прокинувся, так принаймні йому здавалося, з новими силами. Потягнувшись, він помацав рукою внутрішню кишеню піджака, де лежав конверт, якого він нікому не передав. Мабуть, я вчинив помилку, поставивши все на одного коня, подумав він, але швидко зрозумів, що для нього було б неможливо двічі підтримувати одну й ту саму розмову, перейти з однієї редакції до іншої й розповісти ту саму історію, і внаслідок повторення зруйнувати її правдивість. Що сталося, те сталося, подумав він, не роби зайвих кроків. Він увійшов до кімнати й побачив, як блимає магнітофон. Хтось телефонував йому й залишив послання. Натиснув на кнопку й спочатку почув голос телефоністки, а потім і голос начальника поліційного управління, Повідомляю вас, що завтра о дев’ятій годині, повторюю, о дев’ятій, а не о двадцять першій, вас чекатимуть на посту північ-шість, інспектор і агент другого класу, які з вами працювали, я повинен нагадати вам, що, позаяк ви провалили свою місію через технічну та наукову непідготовленість і відсутність відповідальності, ваше подальше перебування в столиці визнане непотрібним як міністерством внутрішніх справ, так і мною, я хочу додати, що інспектор й агент офіційно відповідальні за те, щоб доставити вас до мене і взяти вас під арешт, якщо ви вчините опір. Комісар стояв і дивився невідривним поглядом на магнітофон, потім таким рухом, яким прощаються з людиною, що від’їздить кудись далеко, простяг руку й натис на кнопку, щоб вимкнути звук. Потім увійшов на кухню, витяг конверт із кишені, облив його спиртом і, згорнувши у формі перекинутої літери V, поклав на зливальницю й підпалив, після чого пустив струмінь води, щоб змити попіл. Зробивши це, повернувся до зали, увімкнув усі лампочки й присвятив себе уважному читанню газет, приділивши найбільше часу тій, якій, можна сказати, довірив свою долю. Коли настав час повечеряти, він відчинив холодильник і подивився, чи там не знайдеться чогось попоїсти, але побачив, що в холодильнику немає нічого ані свіжого, ані якісного. Доведеться мені пошукати холодильник інший, цей уже дав мені все, що міг дати. Вийшов, швидко поїв у найближчому ресторані, який трапився йому на шляху, й повернувся до провіденційного товариства. Він мав прокинутися рано наступного дня.

Комісар прокинувся, коли задзвонив телефон. Він не встав, щоб підійти до нього, був переконаний, що хтось телефонує з управління поліції нагадати йому про наказ прийти на військовий пост північ-шість на дев’яту годину, будь уважним на дев’яту, а не на двадцять першу. Найімовірніше, що телефонувати більше не стануть, бо неважко зрозуміти, що в його професійному та, власне, не тільки в професійному, а нерідко й у житті особистому, поліціанти часто вдаються до ментального процесу, який називають дедукцією, також відомого під назвою логічних висновків мислення, Якщо він не відповідає, то він уже в дорозі до свого пункту призначення. Але вони помиляються. Комісар і справді вже підвівся з ліжка, і справді увійшов до ванної, щоб привести в порядок своє тіло, і справді вже одягся і збирався вийти з дому, але не для того, щоб зупинити перше таксі, яке його проминатиме, і сказати водієві, що дивився б на нього через дзеркальце заднього виду, Відвезіть мене до військового посту північ-шість, До посту північ-шість, вибачте, я не уявляю собі, де він є, певно, на одній із нових вулиць, Я покажу вам його, якщо ви маєте мапу. Ні, цей діалог ніколи не прозвучить, ані тепер, ані будь-коли, комісар лише має намір купити газети, і якщо вчора він рано вклався до ліжка, то не для того, аби відпочити і вчасно прибути наступного ранку на військовий пост північ-шість. Вуличні ліхтарі ще світилися, кіоскер щойно відчинив віконниці й почав розкладати газети за минулий тиждень, і коли він закінчив цю роботу, то, наче за сигналом, всі ліхтарі погасли і з’явився фургон із сьогоднішніми газетами. Комісар наблизився, коли кіоскер ще розкладав газети в тому порядку, про який ми вже писали, але цього разу газетка, яку завжди купували дуже погано, лежала в не меншій кількості примірників, аніж найтиражніші газети. Комісар сприйняв це як добру прикмету, але приємне почуття надії майже відразу змінилося страхітливим шоком, бо заголовки крайніх газет у ряду були зловісними, тривожними й усі густого червоного кольору, УБИВЦЯ, ЦЯ ЖІНКА ВБИЛА ЛЮДИНУ, ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН ПІДОЗРЮВАНОЇ ЖІНКИ, УБИВСТВО, ЯКЕ СТАЛОСЯ ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ. З другого кінця газета, яку комісар учора відвідав, запитувала, ЧОГО МИ ЩЕ НЕ ЗНАЄМО. Цей заголовок був неоднозначним, він міг означати одне і йому протилежне, але комісарові хотілося бачити його як невеличкий ліхтарик, що висів на виході з долини тіней, щоб указувати йому дорогу. Дайте мені всі газети. Кіоскер усміхнувся, певно, він подумав, що має тепер доброго клієнта на майбутнє, й віддав йому пластикову торбину з газетами. Комісар подивився навколо, шукаючи таксі, марно чекав майже п’ять хвилин і, зрештою, вирішив іти пішки до провіденційного страхового товариства, ми вже знаємо, що воно було недалеко звідти, але вантаж здався комісарові нелегким, хоч це був лише пластиковий пакет зі словами, але він мав таке враження, ніби почепив собі на спину весь світ. Йому здалося великим успіхом, коли, звернувши у вузький провулок із наміром скоротити шлях, він побачив скромну кав’ярню у старовинному стилі, з тих, які відчиняються рано, бо власник там не має чого робити, а клієнти приходять переконатися, що речі залишаються там, де вони завжди були, а смак рисових коржиків приходить із вічності. Комісар сів за стіл, замовив каву з молоком, трунок був хіба що стерпним, а млинці прийшли прямо з рук цього алхіміка, що не відкрив філософський камінь лише тому, що не знав, як подолати стадію гниття. Комісар розгорнув газету, яка найбільше його сьогодні цікавила, й, кинувши на неї швидкий погляд, зрозумів, що хитрощі дали результат, цензор дозволив себе ошукати, стомившись від читання одного й того самого, і йому не спало на думку, що найобережніше треба поводитися з тим, що ти начебто знаєш, бо за ним ховається нескінченний ланцюжок невідомих речей, остання з яких, мабуть, не має розв’язання. Хай там як, але навряд чи варто було плекати великі ілюзії, газета не залишиться в кіосках на цілий день, він міг навіть уявити собі, як горлає міністр внутрішніх справ у стані лютості, Негайно конфіскуйте всю цю мерзоту, з’ясуйте, хто поширив цю інформацію, останню частину фрази він промовив суто автоматично, бо він знав ту єдину особу, що була спроможна на таку зраду. Саме тоді комісар постановив, що він обійде всі кіоски, поки йому стане сил, аби з’ясувати, добре чи погано продається газета, аби подивитися на обличчя людей, які її купували, і чи вони відразу читали це повідомлення, чи дозволяли собі застрягнути в дрібницях. Він також окинув швидким поглядом чотири великі газети. Брутально елементарна, але ефективна робота з інтоксикації публіки тривала, два додати два становить чотири і завжди буде чотири, якщо вчора ти робив те, то сьогодні зробиш це, і хто має нахабство сумніватися в тому, що одне веде за собою інше, є ворогом законності й порядку. Він вдячно оплатив рахунок і вийшов. Пішов до кіоска, де він купив газети, й був задоволений побачити, що стосик, який його цікавив, був уже значно меншим. Бачу, газети продаються у вас непогано, сказав він кіоскерові, Кажуть, ніби по радіо хвалили статтю, яку ви бачите, Одна рука другу миє, а обидві миють обличчя, таємничим голосом сказав комісар, Ви маєте слушність, відповів кіоскер, хоч нічого й не зрозумів. Щоб не гаяти час на пошуки кіосків, комісар запитував у кожному, де йому шукати найближчий, і, можливо, з огляду на його респектабельний вигляд, йому завжди надавали інформацію, хоч було ясно видно, що кожен із кіоскерів хотів би його запитати, А що він має такого, чого немає в мене. Минали години, уже інспектор та агент на військовому посту північ-шість стомилися чекати й просили інструкцій в управлінні поліції, уже начальник управління поінформував міністра, уже міністр повідомив про ситуацію керівника уряду, й уже керівник уряду йому відповів, Це проблема не моя, а ваша, тож і розв’язуйте її. Потім сталося те, чого комісар чекав, бо, підійшовши до десятого кіоску, він своєї газети там не знайшов. Попросив продати її йому, але кіоскер сказав, Ви запізнилися, усі примірники забрали в мене менш як п’ять хвилин тому, Забрали їх чому, Примірники цієї газети забирають повсюди, тобто їх конфіскують, Але чому, що такого було в газеті, яку конфіскують, Там було щось пов’язане із жінкою, яка організувала змову, подивіться в інших газетах, тепер стверджують, що вона вбила людину, Ви не знайдете мені примірник цієї газети, ви зробите мені велику послугу, Я його не маю, а якби й мав, то вам не продав би, Чому, А хто мені скаже, що ви не поліцай і не намагаєтеся налаштувати на мене пастку, Ви маєте рацію, у цьому світі якої тільки підлоти не бачено, сказав комісар і пішов геть. Він не хотів повертатися до страхового товариства, щоб не чути вранішній телефонний дзвінок і ще кілька дзвінків, які запитуватимуть, куди він подівся, чому не відповідає по телефону, чому не виконав наказ і не з’явився на дев’яту годину на військовий пост північ-шість, але найгіршим було те, що він не мав куди йти, перед будинком дружини лікаря тепер було море людей, одні кричали на її користь, інші проти неї, найімовірніше, що більшість її підтримують, інші перебувають у меншості, а тому не хочуть ризикувати, щоб їх не побили, а то й гірше. Також він не міг піти в газету, яка опублікувала його повідомлення, якщо поліціантів у цивільному й немає там на вході, вони, безперечно, є поблизу, він не міг навіть зателефонувати, бо телефонні лінії, звичайно ж, прослуховувалися, й, подумавши про це, він зрозумів нарешті, що й страхове товариство перебувало під наглядом, за готелями стежили, що в цьому місті не існує жодної душі, яка могла б його прийняти, навіть якби хотіла. Він зрозумів, що поліція відвідала редакцію, що директора примусили добром чи погрозами назвати особу, яка принесла надруковану газетою підривну інформацію, можливо, директор навіть виявив слабкість і показав папір із логотипом страхового товариства, списаний літерами втеклого комісара. Він почувався стомленим, ледве волочив ноги, його тіло було вкрите потом, хоч спека й не докучала йому. Він не міг ходити весь день цими вулицями, годину за годиною, не знаючи, навіщо він це робить, зненацька його опанувало величезне бажання піти в сад, де жінка нахилилася над глеком, сісти біля водойми, підхопити зелену воду кінчиками пальців і піднести їх до рота. А потім, що йому робити потім, запитав він себе. Потім він не робитиме нічого, повернеться в лабіринт вулиць, де заблукає, й повернеться назад, ходитиме, ходитиме, поїсть без апетиту лише для того, щоб підбадьорити ноги й тіло, зайде на дві години до кінотеатру, розважить себе, дивлячись на пригоди експедиції на Марс у той час, коли там іще жили зелені чоловічки, й вийде, мружачи очі проти осяйного вечірнього світла, думаючи, чи не увійти йому до іншого кінотеатру й не згаяти ще дві години, подолавши сорок тисяч миль під водою на підводному човні капітана немо, але він відмовився від цієї думки, бо щось дивне сталося в місті, якісь чоловіки та якісь жінки ходять і роздають аркуші паперу, що їх люди читають і ховають до кишені, щойно передали один такий аркушик і комісару, й це виявилася фотокопія газетної статті оштрафованої газети, яка називалася Що Нам Іще Треба Знати, тієї самої, яка між рядками розповідала про те, що справді відбувалося протягом п’ятьох днів, і тоді комісар не зміг стриматися й тут-таки, наче дитина, конвульсивно заплакав, жінка його віку підійшла запитати, чи він погано почувається й чи не потрібна йому допомога, й він мотнув головою, мовляв, ні, з ним усе гаразд, нехай вона не турбується, й тут, наче хтось захотів зробити йому приємність, з високого поверху будинку полетів донизу жмут паперів і ще один, і ще один, і люди внизу підіймали руки, щоб зловити їх, а папери опускалися, пурхали, наче голуби, й один із них на мить затримався на плечі комісара, а потім ковзнув на землю. Отже, ще нічого не втрачено, місто взяло справу у свої руки, Запустило в дію сотні ксероксів, з’явилися веселі групи хлопців і дівчат, які вкидали папери до поштових скриньок або підсовували їх під двері, хтось запитав, чи це реклама, й вони відповіли, що так, це реклама, одна з найкращих реклам. Ці щасливі події дали комісарові нову душу, до нього наче хтось доторкнувся магічною паличкою, білою, а не чорного, втома зникла, розвіялася, й уже інший чоловік блукав цими вулицями, інша голова думала, ясно бачачи те, що раніше було темним, змінюючи висновки, які були твердими, мов залізо, а тепер стали м’якими й приємними, він розминав їх у пальцях і думав, наприклад, що малоймовірно, аби провіденційне страхове товариство, що було наче резервною базою, взяли під нагляд, розташували там поліціантів, породивши сумніви щодо важливості й значення цієї криївки, яка, власне, не була такою важливою, щоб, скажімо, перевести її в інше місце й у такий спосіб усунути труднощі. Цей новий і несподіваний висновок затьмарив душу комісара, але висновок наступний, хоч і не заспокоїв його в усіх аспектах, допоміг йому принаймні розв’язати важку проблему ночівлі або, іншими словами, розвіяв сумніви щодо того, де він спатиме в цю ніч. Його роздуми можна описати в кількох словах. Те, що міністерство внутрішніх справ та управління поліції із законним невдоволенням сприйняли той факт, що їхній працівник урвав із ними будь-які контакти, не означало, що їх перестало цікавити, куди він подівся і де його можна буде знайти в разі крайньої необхідності. Якби комісар вирішив загубитися в місті, якби він переховувався в якійсь темній норі, як ото мали звичай робити втікачі та вбивці, то було б надзвичайно важко його знайти, а надто якби він зумів налагодити мережу тісних зв’язків між заколотниками, хоча, з пішого боку, ця операція є настільки складною, що за ті кілька днів, які він тут прожив, таку справу не організуєш. Тому немає ніякого глузду організовувати стеження за двома входами до провіденційного страхового товариства, навпаки, краще залишити туди вільний вхід, щоб природний потяг, такий характерний для вовків, примусив вовка повернутися до своєї нори, а морського папугу в своє гніздо на скелі. Отже, знайоме й затишне ліжко могло ще дати притулок комісарові за умови, що посеред ночі не виламають двері до його спальні й не вдеруться туди з трьома наставленими пістолетами. Адже є очевидною правдою, як ми вже нагадували вам кілька разів, що існують обставини такі прикрі, коли, з одного боку, нас поливає дощ, а з другого налітає холодний вітер, і саме в такій ситуації опинився комісар, змушений обирати, де йому провести ніч, під деревом у саду, поблизу від жінки з глеком, як безпритульному волоцюзі, чи під витертими ковдрами й уже несвіжими простирадлами провіденційного страхового товариства. Зрештою, пояснення не буде таким коротким, як ми пообіцяли вище, але, сподіваючись, що нас зрозуміють, ми не можемо без глибоких роздумів знехтувати жодною з можливостей, причетних до нашої справи, безпристрасно розглядаючи розмаїті й суперечні фактори безпеки й ризику, аж поки не прийдемо до висновку, до якого мали б прийти ще на самому початку, не варто бігти в багдад, щоб уникнути зустрічі, яка тобі призначена в самарі. Поставивши все на терези й відмовившись гаяти далі час на те, щоб зважити кожну можливість до останнього міліграма, щоб розглянути її до останньої гіпотези, комісар узяв таксі й наказав їхати до страхового товариства, час був уже пізній, коли тіні освіжають дорогу попереду і звук води, яка стікає у чаші фонтанів, несподівано стає чутним на подив того, хто проїздить. На вулицях не виднілося жодного покинутого папірця. Поки що все було видно, й комісара опанувало почуття небезпеки, і резони для цього в нього були. Власний розум і знання, набуті за тривалий час поліційної служби, спонукали його зробити висновок, що жодна небезпека не чигає на нього у страховому товаристві й ніхто не нападе на нього сьогодні вночі, проте це аж ніяк не означало, що самара не перебуває там, де їй слід перебувати. Ця думка примусила комісара покласти руку на пістолет і сказати собі, Так чи інак, а мені варто скористатися перебуванням у ліфті, щоб звести курок. Таксі зупинилося, Приїхали, сказав водій, і саме в цю мить комісар побачив фотокопію своєї статті, приліплену до вітрового скла. Попри його страх, його тривоги і його побоювання були варті докладених ним зусиль. Вестибюль будинку був порожній, портьє він не побачив, сцена була ідеальною для ідеального вбивства, удар кинджалом у серце, глухий стук тіла, що впало на підлогу, двері, що зачиняються, автомобіль із фальшивими номерами, який від’їжджає геть з убивцею, немає нічого простішого, як убити людину й упасти мертвим. Ліфт перебував унизу, не треба було викликати його. Зараз він підійметься, висадить свого пасажира на двадцять четвертому поверсі, й пролунає клацання, яке покаже, що пістолет готовий вистрелити. У коридорі не було жодної живої душі, о цій годині установи вже позачинялися. Ключ легко проник у замкову шпарину, двері майже беззвучно відчинилися. Комісар відчинив їх спиною, увімкнув світло, й зараз він огляне всі закутні, відчинить двері шаф, у яких може заховатися людина, загляне під ліжка, відсуне штори. Ніде нікого. Комісар відчув, який він безглуздий, кіногерой із пістолетом у руці, націленим у порожнечу, але ж кажуть, що береженого бог береже і треба пильнувати, а надто якщо ти перебуваєш у товаристві, яке не лише страхує, а й перестраховує. У квартирі горіло світло на магнітофоні, указуючи на два телефонних дзвінки, можливо, один був від інспектора, який просив його остерігатися, інший від секретаря альбатроса або обидва від начальника поліції, який був у розпачі від зради підлеглого, що йому він довіряв, і непокоївся за своє власне майбутнє, хоч вибір належав не йому. Комісар поклав перед собою папірець з іменами та адресами групи, до якого додав номер телефону лікаря, й подзвонив. Ніхто не відповів. Він іще раз набрав номер. Набрав його і втретє, але цього разу почув сигнал, хтось дозволив, щоб пролунали три дзвінки, а тоді відключився. Він набрав номер учетверте і нарешті почув відповідь, Я слухаю, сухо сказала дружина лікаря, Це я, комісар, А, доброї вам ночі, ми чекали, що ви зателефонуєте, Як ваші справи, Нічого втішного, протягом двадцяти чотирьох годин мене перетворили на ворога народу номер перший, Пробачте мені за те, що і я зіграв певну роль у тому, що сталося, Не ви написали те, що друкують у газетах, Атож, до такого я не дійшов, Можливо, те, що надрукувала сьогодні одна з газет, і тисячі копій, які вже поширили, допоможуть прояснити цей абсурд, Дай боже, Великої надії у мене нема, У мене надія є, але повинен минути певний час, ситуацію не можна розв’язати за годину, Ми не можемо так жити далі, замкнені у своїй квартирі, перебуваємо, наче у в’язниці, Я зробив усе, що міг, більш нічого я не можу вам сказати, Ви до нас уже не прийдете, Місію, яку мені доручили, виконано, я одержав наказ повернутися, Сподіваюся, ми зустрінемося іншого разу за сприятливих обставин, якщо вони коли-небудь для нас настануть, Схоже, ми десь загубили їх на своєму шляху, Що ми загубили, Сприятливі обставини, Ви забрали в мене останню надію, Є люди, які відразу підіймаються, коли їх збивають із ніг, і ви, пані, належите до таких людей, Я хотіла б, щоб ви допомогли мені підвестися, Мені прикро, але таку допомогу я вам надати тепер не зможу, Я здогадуюся, ви зробили для мене набагато більше, аніж розповідаєте, Це лише ваше враження, не забувайте, що ви розмовляєте з поліцейським, Я про це не забула, але правда в тому, що я перестала вважати вас ним, Дякую за ці слова, але тепер мені залишається попрощатися з вами на день, Прощайте на день, Бережіться, Бережіться й ви, Добраніч. Комісар поклав слухавку. Він мав попереду довгу ніч і не знав, як він її перебуде, якщо не зможе заснути, якщо безсоння ляже поруч із ним у ліжку. Завтра, мабуть, його почнуть шукати. Він не з’явився на військовий пост північ-шість, як йому було наказано, а тому його шукатимуть. Можливо, один із телефонних дзвінків, які він не став слухати, був присвячений цьому, можливо, його остерігали, що схопити його прийдуть уже о сьомій ранку, й будь-яка спроба чинити опір багаторазово збільшить те зло, якого він уже натворив. Звичайно, їм не потрібні будуть відмички, вони матимуть ключ. Комісар почав мріяти. Він має напохваті цілий арсенал зброї і зможе відбиватися до останнього патрона або, в гіршому випадку, до першої гранати зі сльозогінним газом, яка влетить у його фортецю. Він мріяв далі. Сів на ліжко й дозволив собі впасти назад, заплющив очі й попросив сон не затримуватися, Я знаю, що ніч ще майже не почалася, думав він, що не все світло погасло в небі, але я хочу спати, як спить камінь, без оманливих сновидінь, наче замкнений у блоці чорного граніту, принаймні я прошу тебе, дай мені проспати до ранку, коли мене прийдуть будити о сьомій годині.