Жозе Сарамаго - Прозріння

Інформація, яка надійшла в міністерство внутрішніх справ, відповідала дійсності, місто справді готувалося до маніфестації. Кількість загиблих сягнула тридцяти чотирьох осіб. Невідомо звідки й невідомо як народилася ідея, яку відразу прийняло все населення, що тіла загиблих не слід ховати на кладовищах як звичайних мерців, їхні тіла мають вічно зберігатися на обгородженій парканом ділянці навпроти станції метро. Проте кілька родин, їх було не так багато, відомих своїми правими політичними переконаннями і глибоко переконаних у тому, що злочинний акт учинила група терористів, безпосередньо пов’язаних, як стверджували засоби масової комунікації, зі змовою проти держави правих, відмовилися віддати спільноті своїх невинних мерців. Вони й справді були цілком невинні, бо протягом усього свого життя жили життям респектабельних громадян, берегли своє добро й не зазіхали на чуже, а голосували завжди, як їхні батьки й діди, бо шанували порядок, і ось тепер стали жертвами невідомих убивць. Їхні родичі також стверджували, вже не так голосно, щоб нікому не здавалася надто скандальною така відсутність громадянської солідарності, що вони володіють своїми історичними склепами, й родинна традиція вимагала, щоб вони залишалися разом навіть після смерті, на віки вічні, позаяк ніколи не розлучалися за життя. Отже, колективне поховання включало в себе не тридцять чотири, а двадцять сім мерців, тобто також чималу кількість людей. Послана невідомо ким, але, звичайно ж, не муніципальною радою, котра, як ми знаємо, залишилася без керівництва, поки міністр внутрішніх справ не зробить необхідної заміни, тож послана невідомо ким, повторюємо, величезна машина з багатьма корисними пристосуваннями, які видерли із землі дерево за час, протягом якого людина не встигла б і зітхнути, і які встигли б викопати двадцять сім могил, досить було б тільки сказати амінь, якби не прийшли копачі з кладовищ, вірні традиції, щоб виконати роботу по-ремісницькому, тобто за допомогою рискалів і лопат. Проте машина також згодилася, вона видерла із землі з півдесятка дерев, які заважали копачам працювати, залишивши такий рівний майданчик, ніби він був самою природою підготовлений для вічного спочинку на ньому людей, після чого машина, про яку ми розповідаємо, посадила кілька дерев, які створювали затінок над могилами.

Через три дні після злочинного акту рано-вранці люди почали виходити на вулицю. Вони йшли мовчазні, серйозні, деякі з білими прапорами в руках, усі мали на лівій руці білу пов’язку, й нехай любителі протоколу не запевняють нас, що сигнал жалоби не може бути білим, адже нам відомо, що в цій країні вже були такі випадки, а для китайців білий колір завжди виражав жалобу, не кажучи вже про японців, які прийшли б усі в синьому, якби справа стосувалася їх. Об одинадцятій годині майдан уже був заповнений людьми, але на ньому було чутно лише дихання величезного натовпу, глухе шарудіння повітря, яке входило в легені й вилітало з них, вдихи, видихи, які постачали киснем живих людей, вдихи, видихи, вдихи, видихи, й тут ми урвемо свою фразу, бо та мить, задля якої прийшли сюди ці живі люди, ще не настала. Повсюди виднілися білі квіти, безліч хризантем, троянд, лілій, прозоро-білі квіти кактуса, тисячі нагідок, яким прощалася чорна пляма в центрі. Через кожні двадцять кроків родичі й друзі загиблих несли на плечах їхні труни, прямуючи до могил, де під майстерним керівництвом професійних могильників повільно опускали їх;на мотузках, поки вони доторкалися до твердого дна. Руїни станції досі, здавалося, смерділи спаленим людським м’ясом. Багатьом здавалося незрозумілим, чому така зворушлива церемонія, просякнута гострим почуттям колективної жалоби, не супроводжувалася благодаттю колективного релігійного відспівування, чому тут не була присутня жодна з християнських церков, які діяли в столиці, позбавивши душі померлих найнадійнішого соборування, а спільноту живих практичної демонстрації екуменічної церемонії, яка могла б посприяти поверненню до вівчарні заблудлих овець. Причина такої гідної жалю відсутності може бути пояснена лише тим, що церкви боялися стати мішенню підозри в співучасті, принаймні тактичної, а то й стратегічної, в білому заколоті. Також цій відсутності, безперечно, посприяли кілька телефонних дзвінків, які зробив прем’єр-міністр із малими варіаціями в одній і тій самій розмові. Уряд нації жалкуватиме, якщо необміркована участь вашої церкви в оголошеному похороні, хоч цілком виправдана з духовного погляду, розглядатиметься, а в кінцевому підсумку й використовуватиметься як політична й ідеологічна підтримка того впертого й систематичного опору, який значна частина населення столиці вчинила легітимній і конституційній владі. Отже, похорон був суто світським, хоч це не означало, що окремі люди приватно не молилися то там, то там і що їхні молитви не підіймалися до неба й приймалися там із прихильною симпатією. Могили ще були відкритими, коли якийсь чоловік, спонукуваний, безперечно, найкращими намірами, хотів виголосити надгробну промову, але натовп, який оточував місце поховання, негайно його зупинив. Не треба ніяких промов, кожен прийшов сюди зі своїм обуренням і спільним горем. І мав рацію той, хто в такий спосіб урвав промовця. Крім того, зупинений промовець, либонь, не взяв до уваги, що неможливо було виголосити похвальні слова на адресу двадцяти сімох осіб, серед яких були чоловіки, жінки й одна дитина, яка ще не мала власної історії. Цим невідомим солдатам не бракувало імен, які вони носили за свого життя, їм і без того були віддані всі почесті, які вони заслужили, й, думаю, ці небіжчики, у своїй більшості невпізнавані, були впізнані лише двоє-троє з них, якщо чогось і хотіли, то це, щоб їм дали спокій. Доскіпливі читачі, вельми стурбовані належним упорядкуванням моєї повісті, можливо, захочуть знати, чому не вдалися до вже звичних у таких випадках аналізів ДНК, можуть одержати у відповідь чесне визнання нашого цілковитого незнання, хоч ми могли 6 захиститися відомим виразом наші мерці, таким звичним, так часто застосовуваним у патріотичних промовах, але якщо сприйняти його буквально, то всі вони, всі наші мерці, належать нам, й аналіз ДНК, який узяв би до уваги всі фактори, зокрема й не біологічні, хоч би скільки обертався по спіралі, не дозволив би нам довідатися більше, аніж підтвердив би колективну приналежність мерців, яка на самому початку не вимагала ніякого підтвердження. Могло б дати колись лише підтвердження, що це чоловік, хоч на початку він був зареєстрований як жінка. Кожен із мертвих був зі своїми проблемами й зі спільним горем. Тим часом могили були засипані землею, квіти розподілені рівномірно, тих, хто мав причини плакати, обіймали й утішали інші, якщо можна втішити такий недавній біль. Рідна людина кожного, кожної родини лежала тут, хоч і невідомо, де саме, в якій могилі, можливо, в цій, але ліпше буде поплакати над усіма, мав рацію той пастух, який сказав, не пам’ятаю вже, де я це вичитав, Найбільшої пошани заслуговує той, хто оплакує людину, якої він не знав.