Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

– Слухай. Принеси мою палицю, – її голос був дряпучим, металевим. – Принеси її. З кухні. Швидко.

Я вирячилась на матір. Її рука досі стискала мою голу литку.

– Сьогодні вранці я відчула, що це станеться, – беземоційно пробурмотіла вона. – Знала, що це буде серйозний напад. Побачила тільки половину годинника. Відчула запах апельсинів. Принеси палицю. Допоможи мені.

– Я думала, ти помираєш, – мій голос звучав так само ясно й твердо, як і її. – Думала, ти померла.

Кутик її рота сіпнувся, і вона видала низький тріскучий звук, у якому я зненацька впізнала сміх. Я побігла до кухні – цей звук стояв у моїх вухах, – знайшла палицю, важезний дрючок з покрученого глоду, яким вона діставала до найвищих гілок фруктових дерев, і принесла їй. Мати вже стояла навкарачки, упершись долонями в землю. Вона різко й нетерпляче метляла головою, ніби відмахуючись від набридливих ос.

– Добре, – голос звучав так, ніби вона набрала повний рот багнюки. – Тепер залиш мене. Скажи батькові. Я… йду… до своєї… кімнати.

Здіймаючись на ноги за допомогою палиці й тримаючись прямо лише завдяки зусиллю волі, вона повторила:

– Я сказала, йди геть!

І незграбно вдарила мене пазуристою рукою, мало не втративши рівновагу, бо спіткнулась на доріжці зі своєю палицею. Я чкурнула геть і обернулась тільки тоді, коли відбігла досить далеко. Я зігнулася за поростями порічки та спостерігала, як вона плентається до будинку, волочачи ноги по грязюці.

Тоді я вперше дізналася про страждання матері. Пізніше батько, поки вона лежала в темряві, розповів нам про цю історію з годинником та апельсинами. Ми небагато зрозуміли з того, що він нам казав. Він терпляче пояснив, що в нашої мами бувають погані періоди, коли мігрені такі жахливі, що іноді вона навіть сама не розуміє, що коїть. У нас же був колись сонячний удар? Чи пам’ятаємо ми це запаморочливе відчуття нереальності, ніби предмети ближчі, а звуки голосніші, ніж насправді? Ми дивилися на нього, нічого не розуміючи. Тільки Кассі, тоді дев’ятирічний, начебто щось збагнув.

– Вона дещо робить, – казав батько. – Те, чого потім не пам’ятає. Це все через погані періоди.

Ми мовчки витріщалися на нього. Погані періоди .

Мій дитячий розум асоціював це з казками про відьом. Пряниковий будиночок. Семеро лебедів. Я уявляла, як мати лежить там у темряві з розплющеними очима, і дивні слова ворушаться між її губ, мов вугрі. Я уявляла, як вона дивиться крізь стіну й бачить мене, заглядає просто в душу та заходиться в моторошному реготі… Інколи батько спав на стільці в кухні, коли в матері були ті погані періоди. Одного ранку ми побачили, як він миє лоб у кухонній раковині, а вода червона від крові… Випадково забився, пояснив він нам. Дурний випадок. Але я пам’ятаю, як виблискувала кров на теракотових кахлях. А на столі лежало довге поліно. На ньому теж була кров.

– Вона ж не скривдить нас, татку?

Він якусь мить дивився на мене. Cум’яття на секунду чи дві. А в очах я бачила вагання , ніби він зважував, як багато можна розповісти.

Потім він усміхнувся.

– Звісно ні, люба. – «Що за питання?» – читалося в його усмішці. – Вона ніколи не завдасть тобі шкоди.

Тато загорнув мене в обійми, і я відчула запах тютюну й молі, солодкуватий запах застарілого поту. Але я не забула його вагання, його роздуми. Він міркував про це мить. Прокручував у голові, скільки нам розповісти. Можливо, гадав, що в нього попереду є час, багато часу, щоб пояснити нам, коли ми трохи подорослішаємо.

Тієї ж ночі до мене долітали різні звуки з батьківської спальні – крики, биття скла. Я прокинулася рано й побачила, що батько всю ніч провів на кухні. Мати встала пізно, але була бадьорою – такою життєрадісною я ніколи її не бачила: мугикала собі під ніс пісеньку, перемішуючи в круглій мідній каструлі зелені помідори для варення, мені навіть перепала жменька жовтої аличі з кишені її фартуха. Ніяковіючи, я спитала, чи їй краще. Вона глянула на мене, не розуміючи, про що я, обличчя в неї було пусте й невиразне, мов чиста тарілка. Пізніше я прослизнула в їхню кімнату й побачила, як батько затягує розбите віконне скло вощеним папером. Підлога була засипана склом з вікна та камінного годинника, який тепер лежав на мостинах циферблатом униз. На шпалерах, якраз над приголов’ям, засох червоний мазок, і я зацікавлено розглядала його. П’ять відбитків її пальців і плямою – долоня. Коли через декілька годин я заглянула туди знову, стіна виявилася ретельно відчищеною, а сама кімната стала охайною. Ніхто з батьків не згадав про цей інцидент, обоє поводилися так, ніби нічого не сталося. Але після цього батько на ніч запирав двері нашої спальні, а вікна закривав на засув, ніби боявся, що хтось може до нас увірватися.