– Вона сама мені говорила, – перебив він. – Казала, що з нас трьох тільки в тебе в голові є клепка і хоч якийсь характер. « Це хитрюще маленьке стерво більше схоже на мене, ніж ви разом, помножені на десять» . Це її слова.
Схоже, так і було. У ньому бринів її голос, гострий і ясний, наче скло. Мабуть, вона тоді на нього сердилася, то був один з її нападів люті. Вона рідко нас била, але – Божечки! – попастися їй на язик…
Кассі скривився.
– Так вона це й сказала – холодно та сухо. І ще дивилась із цікавістю, ніби влаштувала мені якусь перевірку. Хотіла подивитися, що я зроблю.
– А що ти зробив?
Він знизав плечима.
– Розплакався, ясна річ. Мені ж було всього дев’ять.
«Звісно, так і було», – подумала я. Він завжди так поводився. Під шкіркою дикунства ховалась надмірна чутливість. Він, бувало, тікав з дому, ночував у лісі чи в будиночку на дереві, знаючи, що мати не відшмагає його. Потай вона навіть заохочувала його неслухняність, бо та скидалася на непокору, силу. Я б на його місці плюнула їй у вічі.
– Скажи-но, Кассі, – раптом дещо спало мені на думку, і від збудження перехопило подих. – Чи мати колись… Ти пам’ятаєш, щоб вона говорила італійською? Або португальською? Якоюсь іноземною мовою…
Кассі здивовано похитав головою.
– Ти впевнений? У її альбомі… – і я розповіла йому про сторінки, списані незнайомим письмом, яке мені так і не вдалося розшифрувати.
– Дай подивитися.
Ми разом погортали альбом. Кассі торкався жорстких жовтих аркушів з вимушеною цікавістю. Я помітила, що він навмисне не торкається написаного, хоча погладжує пальцями інші речі – фотографії, висушені квіти, крильця метеликів, клаптики тканини, приклеєні до паперу.
– Божечки, – стиха пробурмотів він. – Я й не знав, що вона таке витворила, – він поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була її улюбленицею.
Рецепти одразу зацікавили його більше за все інше. Пальці, що гортали альбом, ніби повернули собі колишню спритність.
– Тарт зі сливами і мигдалем , – шепотів він. – Сирний клафуті з вишнями . Я їх пам’ятаю!
Раптом, захопившись, він ніби помолодшав, став колишнім Кассі.
– Тут усе, – промовив він. – Усе.
Я тицьнула в один із написаних не по-нашому абзаців.
Кассі розглядав його якийсь час, а потім розреготався.
– Це не італійська, – пояснив він мені. – Невже ти не пам’ятаєш?
Йому все це видавалося дуже кумедним і веселим. У нього навіть вуха затрусилися, схожі на голубінки.
– Це ж мова, яку вигадав батько . Він ще називав її «біліні-енверліні». Хіба не пам’ятаєш ? Він же повсякчас так балакав…
Я спробувала пригадати. Мені було сім років, коли він помер. «Має ж бодай щось зберегтися в пам’яті», – сказала я собі. Але збереглося надто мало. Усе поглинула темна жадібна прірва. Я пригадую батька, але уривками. Запах молі й тютюну від його масивного пальта. Він один любив топінамбур, тож ми всі змушені були його їсти хоча б раз на тиждень. Одного разу я загнала рибальський гачок між великим пальцем і долонею, а його руки тримали мене, поки голос наказував бути хороброю… Його обличчя я пам’ятаю за фотографіями, і всі вони сепією. А в закапелку пам’яті міститься щось далеке, те, що темрява з неохотою виплюнула. Батько щось белькоче нісенітною мовою та широко всміхається, Кассі сміється, я теж сміюся, хоч і не розумію жарту, а мати єдиний раз десь далеко, їй нас не чути, можливо, у неї напад мігрені, наше несподіване свято…
– Я щось пам’ятаю, – нарешті промовила я.
Кассі терпляче пояснив. Мова переставлених складів, слів задом наперед, безглуздих префіксів і суфіксів. Ini tnawini inoti plainexini . Я хочу пояснити. Minini toni nierus niohwni inoti. Я не знаю, кому.
Дивно, але Кассі, здавалося, було байдуже до таємних записів матері. Він впився поглядом у рецепти. Усе інше було для нього мертвим. А от рецепти він міг зрозуміти, помацати, скуштувати. Я відчувала, як незручно йому було стояти надто близько до мене, наче моя схожість із матір’ю могла заразити і його.
– Якби мій син побачив усі ці рецепти… – стиха мовив він.
– Не кажи йому, – різко відповіла я. Я вже почала розуміти, що Яннік за людина. Що менше він знатимете про нас, то краще.
Кассі знизав плечима.
– Звісно, не скажу.
І я повірила йому. Це означало, що я не так схожа на матір, як йому здавалось. Господи Боже, я довірилась йому, і на якусь мить мені здалося, що він дотримає обіцянки. Яннік і Лора тримались на відстані, тітонька Фрамбуаз зникла з горизонту, а літо перетекло в осінь, тягнучи за собою шлейф опалого листя.
Читать дальше