Джоанн Харрис - П'ять четвертинок апельсина

– А я могла б вести колонку в журналі, – додала Лора. – «Поради тітоньки Фрамбуаз» чи якось так. Звичайно, вам не треба буде нічого писати самій. Усе робитиму я.

І вона всміхнулася мені, ніби дитині, що чекає на заохочення.

Вони знову притаскали з собою Кассі, і він теж сяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все це для нього надто важкий тягар.

– Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. – Я ж вас попередила. Мені все це непотрібно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку.

Кассі кинув на мене очманілий погляд. «Але ж це така чудова можливість для мого сина, – заблагав він. – Тільки подумай, як йому допоможе публічність».

Яннік відкашлявся.

– Батько має на увазі, – поспіхом виправив він старого, – що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли б на ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певна річ, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.

Я похитала головою.

– Ви не чуєте мене, – сказала я, підвищивши голос. – Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.

Яннік і Лора перезирнулись.

– А якщо ви думаєте про те, що й я, – відказала я різко, – що ви можете провернути це й без моєї згоди – врешті, вам потрібні лише ім’я та фотографія, – то слухайте сюди. Якщо я дізнаюсь, що хоч один з так званих рецептів тітоньки Фрамбуаз з’явився в цьому журналі – у будь-якому журналі, – я одразу ж зателефоную редакторові. Я продам йому права на всі свої рецепти. Ні, я віддам їх задурно!

У мене збилося дихання, а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейде дорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях.

Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»

– І припиніть називати мене тітонькою!

– Я з нею поговорю, – Кассі важко підвівся зі стільця. Я помітила, що роки не помилували його, він весь подався всередину, ніби опале суфле. Навіть це невеличке зусилля змусило його тяжко хрипіти.

– Ходімо до саду.

Я сиділа на поваленому стовбурі біля покинутого колодязя, переповнюючись дивним відчуттям роздвоєння. Здавалося, старий добрий Кассі зараз зніме маску цього товстуна й постане переді мною такий, як раніше – напористий, азартний і дикий.

– Чому ти чиниш так, Буаз? – запитав він. – Це через мене?

Я повільно похитала головою.

– Тебе це аж ніяк не стосується, – відповіла я. – Як і Янніка.

Я сіпнулась у бік ферми.

– Ти ж помітив, що я привела до ладу старий будинок.

Він знизав плечима.

– Ніколи не міг збагнути, навіщо воно тобі, – визнав він. – Я б до нього і не доторкнувся. Мене сироти хапають від самої думки про те, що ти тут живеш.

Потім він подивився на мене дивним довгим поглядом, різкуватим, проникливим.

– Це дуже на тебе схоже, – усміхнувся він. – Ти завжди була її улюбленицею, Буаз. Ти зараз навіть схожа на неї.

Я смикнулася.

– Не заговорюй мені зуби! – сухо відказала я.

– Тепер ти ще й розмовляєш, як вона, – у його голосі звучала любов, провина, ненависть. – Буаз…

Я глипнула на нього.

– Хтось мусив зберегти пам’ять про неї, – сказала я. – І я знала, що це будеш не ти.

Він безпорадно простягнув руки.

– Але тут, у Ле-Лавезі…

– Ніхто не знає, хто я. Нікому й на думку не спадає провести паралель.

Я раптом усміхнулась.

– Знаєш, Кассі, для багатьох людей усі літні жінки більш-менш однакові на вигляд.

Він кивнув.

– І ти гадаєш, що «тітонька Фрамбуаз» тебе викриє.

– Впевнена, що так.

Настала тиша.

– Ти завжди була вправною брехухою, – чомусь згадав він. – Це ще одна річ, яку ти успадкувала від неї. Здатність приховувати. Я от, навпаки, цілком відвертий.

Кассі широко розкинув руки, щоб продемонструвати свою відкритість.

– Добре тобі, – байдуже промовила я. Навіть він у це повірив.

– Ти вправно готуєш, я це визнаю.

Він дивився повз моє плече на сад і дерева, що згинались під тягарем плодів.

– Їй би це сподобалось. Знати, що ти все це зберігаєш. Ти так на неї схожа… – повільно повторив брат. Без захоплення, просто констатуючи факт, частково з відразою, частково з подивом.

– Вона залишила мені свою книгу, – пояснила я. – Ту саму, з рецептами. Той альбом.

Кассі витріщив очі.

– Справді? Ту саму? Ну, ти точно була її улюбленицею.

– Не знаю, чому ти постійно це повторюєш, – роздратувалась я. – Навіть якщо в матері й була фаворитка, то це точно Ренетт, а не я. Ти ж пам’ятаєш…