Фредрик Бакман - Ми проти вас

Того дня після уроків Майя і Ана перевдягаються у спортивний одяг і йдуть бігати до лісу. На диво, це була Анина ідея — Майя завжди ненавиділа пробіжки, але Ана, попри те, що ціле життя бігала в лісі, ніколи не перетворювала біг на тренування. Ніколи не бігала колами. Цієї осені Ана змушує Майю до пробіжок, бо їй зрозуміло: навіть якщо Кевін поїхав із Бйорнстада, вони повинні повернути собі те, що він у них забрав. Їхні сутінки. Їхню самотність. Відвагу слухати музику в навушниках, коли на вулиці темно, свободу не озиратися весь час через плече.

Вони бігають лише там, де є освітлення, не розмовляють, але обидві думають про одне: хлопці ніколи не замисляться, чи є світло там, де вони йдуть, у їхньому житті це взагалі не проблема. Якщо хлопці лякаються темряви, то це через те, що їм страшно побачити привида чи монстра, а якщо темряви бояться дівчата — це тому, що вони бояться хлопців.

Дівчата далеко забігли. Вони можуть більше, ніж думали. Але раптом зупиняються неподалік від будинку Ани, біля бігової доріжки, яка опоясує Височину. Тут — найосвітленіша частинка дороги в цілому Бйорнстаді, але йдеться не про це. Саме в цьому місці Майя приставила рушницю до Кевінової голови.

Майя глибоко дихає. Вона не здатна змусити себе зробити ще хоч крок. Ана, заспокоюючи її, кладе свою долоню на руку Майї.

— Завтра спробуємо ще раз.

Майя киває. Вони йдуть додому до Ани. Уже перед дверима Майя переконує подругу, що з нею все гаразд, хоч це й не так, і запевняє, що сама піде додому, тому що Ана так старається, щоб усе стало як раніше, а Майя більше не може її розчаровувати.

Але залишившись сама, Майя сідає на пеньок і вибухає плачем. Вона надсилає мамі смс-ку: «Можеш приїхати по мене? Будь ласка».

Ще жодна мама — ні в цих лісах, ані деінде — не мчала так швидко на автомобілі.

Ніхто не здатен точно сказати, звідки береться насильство, і саме тому той, хто так легко починає бійку, може мати відчуття, що для цього завжди є справедлива причина. «Не треба було мене провокувати». «Ти ж знаєш, як я можу розлютитися». «Ти сам у цьому винен, так тобі й треба, ти ж сам напросився!»

Лео Андерссону дванадцять років, у нього ще не було дівчини. Коли в шкільному коридорі біля шафок до нього підходить на два роки старша дівчинка, Лео відчуває таке гостре сп’яніння, якого потім ніколи не матиме змоги пережити знову.

— Я бачила тебе на пляжі, коли ти виступив проти Вільяма Люта. Ти такий сміливий! — усміхається дівчинка.

Лео мусить міцно триматися за дверцята шафки, коли вона йде. За обідом дівчинка підсідає за столик Лео. А коли в нього закінчується останній урок, вона раптом з’являється перед ним у коридорі й запитує, чи не хоче він провести її додому.

Як правило, після уроків по Лео приїжджає хтось із батьків, щоби вчасно підкинути його на тренування. Але останнім часом мама з татом живуть кожне у своєму світі, а Лео цієї осені однаково не має планів грати в хокей. Тепер йому хочеться стати кимось іншим, він іще не знає ким, але коли та дівчинка дивиться на нього, Лео думає собі: «Я хочу бути тим, кого вона вважає сміливим». І він надсилає батькам смс-ки, що збирається в гості до одного друга; однаково їм стане тільки легше від того, що не потрібно забирати його зі школи.

Дівчинка і Лео рушають дорогою через тунель, який прокладено під великою трасою, що йде між школою і житловим районом на іншому боці. Зробивши глибокий вдих, Лео наважується протягнути долоню і взяти дівчинку за руку. В тунелі темно, дівчинка висмикує долоню з його пальців і кидається бігти. Лео здивовано дивиться, як вона біжить геть, її кросівки лопотять по асфальту. А тоді до цього звуку додається ще один — від інших пар взуття. У темряві, з різних боків наростає гупання інших ніг. Серед тих, хто біжить, є старший брат дівчини. Лео не помітив червоної футболки в неї під курткою.

Комуна викопала цей тунель багато років тому, після наполегливого тиску батьківських груп, які вважали, що дітям не варто переходити трасу з активним рухом. Цей тунель мав захищати дітей. А зараз він перетворився на пастку.

Коли Міра приїздить забрати доньку, та вдає, що все вже добре. Майя тепер майстерно володіє цим умінням. Вона пояснює, що підвернула ногу, коли бігала разом з Аною, і Міра радіє. Радіє! Тому що підвернути ногу — це ж так нормально. Це щось дуже звичне в житті, коли тобі шістнадцять років.

— То що будемо робити? Може, поїдемо в Гед, вип’ємо кави? — пропонує Міра.