Фредрик Бакман - Ми проти вас

— Чому вона нас запрошує? Має намір скористатися послугами нашої агенції? — у Міри аж перехопило подих.

І тільки тоді вона помітила заздрість у погляді колеги. Міра подивилася на запрошення і побачила, що на ньому написане лише її ім’я. Колега намагалася триматися з гордістю, але її голос звучав, ніби в маленької дівчинки, яка от-от втратить свою перспективнішу подругу серед великого світу:

— Міро, вона запросила лише тебе. Її не цікавить наша агенція. Вона хоче взяти на роботу тебе.

Міра сидить на сходах до будинку, в руці тримає конверт, дивиться на зірки. На ті самі зірки можна дивитись і з Канади. Колись Міра переїхала туди, тому що Петер мав грати у НХЛ із найкращими гравцями цього світу. Їй відомо, що відповість Петер, коли вона скаже, що хоче їхати на конференцію. «Тобі справді треба їхати саме зараз? У клубі стільки роботи, люба, може, наступного року?»

Міра ніколи так і не зможе йому пояснити. Петер ніколи так і не зрозуміє, що в неї теж є НХЛ.

Рамона телефонує Теему. Розмовляють вони недовго: не хочуть, щоб у голосі почулася слабкість. Рамона не каже, що бажає для Відара кращого життя, ніж у Теему, а Теему не каже, що бажає того самого. Потім Рамона просить Теему про послугу; і вона не вкладеться спати, доки він не перетелефонує і не скаже, що все зроблено.

Теему стоїть перед невеликим будинком в іншій частині міста, вичікуючи, поки в дитячій кімнаті погасне світло. Переконавшись, що тепер не сплять тільки дорослі, Теему не натискає на дзвінок і не стукає у двері — господарі ніколи не довідаються, як він зайшов до будинку. Теему просто з’являється на кухні, поки вони намацують край мийки, щоб утриматись на ногах, і намагаються зловити склянку, яку перекинули тремтливими руками. Теему бачить, що вони знають, хто він, тож йому достатньо просто підняти хокейну сумку й пожбурити її на стіл із запитанням:

— Тут живе Алісія?

Дорослі налякано кивають. Теему робить коротку заяву:

— Відсьогодні фонд пабу «Хутро» буде платити за все її хокейне спорядження, і так кожного року, поки вона буде грати. Не знаю, чи ростуть тут у будинку брати чи сестри цієї дівчинки, але точно скажу, що братів вона вже має. І якщо її скривдить хтось із дорослих, то буде пояснювати кожному з нас, чому так зробив.

Теему не потрібно чекати на відповідь. Після того як він виходить з будинку, кілька хвилин ніхто в нього за спиною не наважується навіть поворухнутися, але врешті хокейну сумку заносять нагору, до кімнати Алісії. Чотири-з-половиною-річна мала спить глибоким сном, їй сниться звук, із яким шайба стукається об стіну. Після цієї ночі ще довго-довго синці в неї будуть лише від падіння на лід. Вона кожного дня гратиме в хокей, а одного разу стане найкращою.

Цієї ночі дівчинка міцно спить. Але ведмідь у ній вже прокинувся.

Вільям Лют нічим не відрізняється від інших вісімнадцятирічних хлопців — завжди на межі зарозумілості й падіння в безодню. Йому подобається одна дівчина, з паралельного класу, вони обоє були на тій вечірці навесні, і вона, на п’яну голову, поцілувала його в щоку. Вільяму досі це сниться. Тому сьогодні, коли він бачить її біля своєї шафки, його мури дають тріщину, і Вільям запитує:

— Привіт… ти не хочеш… тобто… може, якось розважимося собі? Після школи… Ти і… я?

Дівчина дивиться на нього з відразою.

— Якось собі розважимося? З тобою?

Вільям прокашлюється.

— То як?

Дівчина фиркає.

— Агов! Я з Бйорнстада, і для декого з нас це щось ОЗНАЧАЄ! Сподіваюся, під час гри Беньї тебе РОЗНЕСЕ!

Лише коли дівчина йде, Лют помічає, що вона одягнена в зелену футболку з написом «Бйорнстад проти всіх». Її подружки мають такі самі футболки. Минаючи Люта, одна з дівчат сичить:

— Кевін Ердаль — довбаний ґвалтівник, і ти, бляха, нічим за нього не кращий!

Вільям завмирає на місці, ніби затаврований. Ціле життя він намагався все робити правильно. Приходити на всі тренування, обожнювати свого капітана, слухатися свого тренера.

Він виконував усі правила, робив так, як йому наказували, притлумлював власну гордість. Беньї все робив навпаки, завжди. І кого тепер усі обожнюють, ніби подуріли?

Після такого — хіба ж може Вільям Лют відчувати щось іще, окрім ненависті?

Лют обертається і бачить, що в іншому кінці коридору стоїть Лео. Дванадцятирічний хлопчик щойно виявив найслабшу точку Вільяма, і глузлива посмішка малого паскуди аж в’їдається під шкіру вісімнадцятирічному хлопцеві. Вільям забігає до туалету, очі йому наливаються слізьми, він б’є себе кулаками по стегнах, у нестямі роздряпує руки, аж поки на шкірі не виступає кров.