Фредрик Бакман - Ми проти вас

Бах. Бах. Дядьки встають і виходять із пабу, а далі розбрідаються в різні боки. Чи подзвонять вони завтра один одному? А навіщо? Якого чорта їм тепер сваритися, якщо хокейної команди нема?

Є стільки речей, про які не говорять у малому місті, але для тебе не існує таємниць, якщо тобі дванадцять і ти знаєш, де в інтернеті потрібно шукати інформацію. Лео все прочитав. Зараз він одягнений у светр з довгими рукавами, незважаючи на спеку. Лео каже, що згорів на сонці, але насправді не хоче, щоб хтось побачив подряпини. Він ніяк не припинить роздряпувати себе вночі — під його шкірою розповзається ненависть. Він ніколи не бився, навіть на хокеї: йому здавалося, що, можливо, він подібний на тата і не здатен прийняти насильства. Але тепер він прагне, щоб хтось почав із ним бійку, наїхав на нього, просто дав йому хоч один привід схопити перший-ліпший важкий предмет і розбити комусь обличчя.

«Треба піклуватися про своїх брата чи сестру, — так навчають нас у дитинстві. — Не сваріться! Не бийтеся! Ви повинні піклуватися одне про одного!» Лео і Майя колись мали старшого брата — то, можливо, він зміг би захистити їх. Брата звали Ісак, він помер іще до їхнього народження від такої хвороби, яка заперечувала для Лео можливість віри в існування Бога. До семи років Лео заледве розумів, що Ісак був реальною людиною, а потім він знайшов альбом зі світлинами брата і батьків. Як же вони сміялися на кожній фотографії! Як міцно обіймалися, як безтямно любили! Того дня Ісак, уже бувши на тому світі, дав Лео нестерпно велике знання про життя. Він навчив його, що любові буває недостатньо. Коли тобі сім років, страшно таке дізнатися, та, зрештою, це страшно у будь-якому віці.

Тепер Лео дванадцять, він намагається бути чоловіком. Що б це не означало. Намагається вночі не роздряпувати собі шкіру, намагається плакати тихо, міцно зіщулившись під ковдрою, намагається ненавидіти так, щоб ніхто цього не помічав і не розумів. Намагається вбити думку яка безнастанно гупає йому в скронях. Треба піклуватися про свою сестру а він не зумів.

Він не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру не зміг захистити сестру.

Уночі Лео так роздряпав собі живіт і груди, аж на шкірі утворилася довга рана, з якої поволі сочилася кров. Зранку він подивився на себе у дзеркало й подумав, що рана нагадує вогнепровідний шнур, який тягнеться до його серця. Цікаво, чи горить він у нього всередині. І скільки ще часу залишилося.

Старші покоління називали Бйорнстад і Гед «Ведмедем» і «Биком» відповідно, особливо тоді, коли міста мали зійтися в хокейному матчі. Так було здавна, і ніхто вже й не знає, чи то Гед сам вибрав собі бика як символ на формі, чи бик з’явився на ній після того, як їм дали таке прізвисько. У ті часи в околицях Геда справді водилося багато худоби, тамтешня місцевість відкритіша, тому зайшлим промисловцям було легше будувати фабрики. Людей із Бйорнстада знали як працьовитих робітників, але ліси тут росли щільніше, тож гроші осіли в сусідньому місті, трохи південніше. Старші покоління часто вживали метафору про боротьбу Бика і Ведмедя — так утримується рівновага, і жодному з них не вдається зосередити в себе всю владу. Можливо, у ті часи так воно й було, коли роботи й ресурсів ще вистачало обом містам. Тепер усе складніше, бо люди завжди піддаються ілюзії, вірячи, що насильству притаманна рівновага.

Але насильство ніколи не вдасться контролювати. Попри наше велике бажання.

Майя сидить удома в Ани. Це їхні останні хвилини тиші та спокою, поки не стане чути сигналів повідомлень, останні миті між втечею Кевіна з міста і пеклом, яке розчахнеться знову. Під час тих трьох тижнів люди, здавалося, забули про існування Майї. Це було чудово. Ще трохи — і цьому настане кінець.

Ана перевіряє, чи замкнена шафа зі зброєю, тоді дістає ключ і пересвідчується, що рушниці, які там зберігаються, не заряджені. Вона обманює Майю, кажучи, що треба їх «почистити». Майя знає, що Ана перевіряє шафу лише тоді, коли її старий знову починає пити. Це певна ознака, що її тато-мисливець перейшов межу з випивкою, — він забуває замкнути шафу або ставить туди заряджену рушницю. Таке сталося лише раз, коли Ана була ще малою, а її мама поїхала геть із міста, проте Анина тривога ніколи так і не відступила.

Майя лежить на підлозі, поклавши гітару на живіт, і вдає, ніби нічого не розуміє. В Ани тяжка ноша — бути дитиною алкоголіка, і цю війну їй доводиться вести самотужки.