Фредрик Бакман - Ми проти вас

Катя роздратовано зітхає і ще нижче опускає голову. Тоді встає, поплескує охоронця по плечу й обіцяє цим зайнятися.

Так і є, Беньї сидить на барі, але сам цей факт не є проблемою. Він практично виріс у «Коморі», і коли бракувало працівників, він час від часу стояв за барною стійкою і наливав пиво, ще задовго до того, як йому виповнилося достатньо років, щоб самому випивати. Проте зараз ситуація інакша. Завсідники «Комори» — це вболівальники «Гед-Хокею», але вони дозволили Беньї з’являтися тут з трьох причин. 1. Їм подобається Катя. 2. Беньї був гравцем юніорської команди у Бйорнстаді. 3. Йому завжди вистачало розуму приходити в одязі з довгими рукавами.

Тепер Беньї виповнилося вісімнадцять, і якщо восени він гратиме в хокей, то буде вже в основній команді, і от цей хлопець розсівся собі в барі в самій майці, щоб усі бачили татуювання ведмедя в нього на руці. Цього ж тижня хтось виклав в інтернет відео, як горять червоні прапори «Гед-Хокею», а коли одна політикиня з Геда висловила свою думку про можливе банкрутство «Бйорнстад-Хокею», наступного ранку з капота її автомобіля стриміла сокира.

— Може, накинеш на себе светра? — запитує Катя, зайшовши за барну стійку.

— Привіт, моя улюблена сестричко, — усміхається Беньї.

Цією хитрістю він користувався ще з дитинства — слабкість Каті була в тому, що вона не вміла сердитися на нього, бо завжди хотіла, щоб брат любив її найбільше з сестер. Катя сумно зітхає:

— Будь ласка, Беньї, можеш влаштовувати таке деінде… не тут?

Вона показує на його кухоль з пивом. Катя знає, що не може завадити членам своєї сім’ї робити що їм заманеться, вона рано це зрозуміла. Завтра в їхнього тата був би день народження.

— Не хвилюйся, моя улюблена сестричко, — каже Беньї.

Так, ніби це можливо — не хвилюватися. Катя не зводить з нього благального погляду:

— Допивай своє пиво, і поїдемо разом додому, добре? Я тільки закінчу з бухгалтерією, буду готова через п’ятнадцять хвилин.

Беньї перехиляється через барну стійку й цілує сестру в щоку. Каті хочеться водночас і обійняти його, і вдарити, як завжди. Вона кидає оком на бар — заповнений навіть не на чверть, і більшість відвідувачів або занадто старі, або забагато випили, щоб перейматися татуюванням Беньї. Катя сподівається, що встигне забрати звідси брата, поки нічого не змінилося.

Коли Амат уже не відчуває ніг, він розвертається й повільно біжить узбіччям траси назад. На півдорозі додому його обганяє «вольво». Це Петер Андерссон. Амату, мабуть, варто було би стриматися, мати трохи більше гордості, але він починає підстрибувати й несамовито розмахувати руками. Авто сповільнюється, проте неохоче. Амат нависає над опущеним вікном і аж захлинається словами:

— Е-е, Пе… Петере, я тільки хочу запитати… усе, що говорять про клуб, але чи буде… тобто, чи буде восени команда юніорів? Я хочу грати, я мушу…

Петеру слід було не зупинятися, треба було опанувати себе й не вивалювати на шістнадцятирічного хлопця усі свої емоції. На мить він забув, що зробив Амат цієї весни, і що цей гравець команди юніорів не може перейти в Гед з тієї причини, що він свідчив на захист Майї. Урятував Петерові роботу. Але буває, що горе і гнів цілковито охоплюють дорослого чоловіка, і він уже не здатен пам’ятати, що інші люди теж мають почуття.

— Амате, мені треба ще стільки всього обдумати, поговоримо про це наступного разу…

— Але коли? Мені нема де ГРАТИ! — задихаючись, відрубує Амат.

Мабуть, він не хотів, щоб його слова прозвучали так розлючено, це все страх. Петера душать докори сумління, а від цього мозку часом не вистачає кисню, і тому Петер шипить у відповідь:

— Амате, ти ПОГАНО чуєш? ТА МЕНІ ПЛЮВАТИ НА КОМАНДУ ЮНІОРІВ! Я навіть не знаю, чи в мене є КЛУБ!!!

Тільки зараз Амат помічає, що Петер плакав. Хлопчик обережно задкує від машини. Петер їде геть, він розчавлений. Під дощем йому не було видно, що по щоках хлопчика теж текли сльози.

У «Коморі» за барною стійкою сидить чоловік років двадцяти п’яти, можливо, двадцяти семи. Сині джинси, сорочка-поло. На стійці перед ним стоїть кухоль пива і лежить книжка. Після того як Катя зникає в кабінеті, він кидає погляд на Беньї і, піднявши брову, запитує:

— Мені варто пересісти?

Беньї розвертається до нього, і кутики його губ починають так характерно безтурботно пританцьовувати, що встояти перед цим неможливо.

— А що таке?

Чоловік у сорочці-поло усміхається.