Фредрик Бакман - Ми проти вас

Петер перейшов до НХЛ, став професійним гравцем, але отримав травму. Про власну кар’єру можна було хіба мріяти. Потім він повернувся додому і всупереч усім перешкодам створив команду юніорів, яка стала найкращою в країні. Майже найкращою.

Політик, виходячи крізь двері, знизує плечима:

— Петере, виграш усьому зарадить.

Він міг так само сказати те, про що думає: «З тебе, Петере, переможець ніякий. Переможці перемагають. По цьому ми їх і розпізнаємо». Переможець забиває останню шайбу. Переможець не плутає те, що відбувається поза льодом, з тим, що відбувається на арені. Переможець не просить поліцію витягнути з автобуса найбільшу зірку команди саме перед дорогою на найголовніший матч. Переможець знає: у цих краях виграш усьому зарадить, а з другого місця нічого не отримаєш.

Політик знічев’я плескає Петера по плечу.

— Послухай, Петере, а може, ти сприйматимеш усе, що сталося, як нагоду? Як шанс випробувати свої сили на іншій роботі? Можна провести більше часу з сім’єю!

Петерові кортить послати його під три чорти, але він лише мовчки виходить з будинку міської адміністрації. Завертає за ріг, зупиняється під сходами і згинається над клумбою. Переконавшись, що ніхто з тих паскуд його не побачить, Петер блює.

У нього дзвонить телефон. Це Міра. Петер розуміє, що чутки вже поширилися, але не має сили відповісти на дзвінок. Не хоче чути розчарування в голосі своєї дружини і боїться, що в його голосі їй вчується плач. Міра телефонує знову і знову, аж поки Петер не вимикає мобільний. Проблема в тім, що все своє життя Петер віддавав хокейному клубу, і тепер, чорт би їх ухопив, він уявлення не має, ким є без цього клубу. Петер сідає в авто і рушає, так міцно вчепившись за кермо, аж із задирок біля нігтів тече кров.

У «джипі» сидить невідома особа, мовчки стежить за дорогою з-за сонячних окулярів, чогось вичікуючи, міцно затягується сигарою і видихає крізь опущене вікно цівки диму. «Джип» припаркований у затінку під кількома деревами, авто достатньо іржаве й непримітне, щоб ніхто не звертав на нього уваги. У бардачку лежить список імен, з самого початку написано «Петер Андерссон». Коли Петер сідає у своє авто, невідома особа рушає за ним.

Вісімнадцятирічний чоловік посеред лісу знімає наплічник, кидає його на траву й вилізає на дерево. Від літнього сонця його довге волосся посвітлішало, а шкіра навколо татуювання з ведмедем стала темніша. Його звати Беньямін, але так його кличуть лише мама і сестри, а для всіх інших він Беньї. Таке ім’я рідко буває свідченням дитинства з добрим вихованням, і ще від дитячого садка про цього хлопчика говорили, що він закінчить або у в’язниці, або на цвинтарі. Хокей його врятував і водночас став для нього вироком, бо тільки на арені всі найгірші риси характеру Беньї викликали захоплення. Кевін був зіркою, а Беньї — захисником. Вони були ніби брати. Місто обожнювало руки Кевіна і боготворило кулаки Беньї, і коли у Бйорнстаді переповідають старий жарт: «Я пішов подивитися на бійку, а раптом виявилося, що це хокейний матч», — це про Беньї.

Місто було приголомшене, коли Кевіна звинуватили у зґвалтуванні, але заледве не таким самим шоком виявилася новина, що Беньї став на бік Майї Андерссон, виступивши проти названого брата. Він залишився у Бйорнстаді, хоча міг би перейти в «Гед-Хокей». Беньї Овіч вчинив правильно. Але задля чого? Тепер йому шквалом приходять знущальні смс-ки від анонімних відправників, щоб повідомити, що клуб загинув. Він зробив неправильний вибір. Тепер у нього нічого нема. Кілька місяців тому він грав пліч-о-пліч зі своїм найкращим другом в одній із найкращих команд країни. А зараз сидить сам на дереві, обкурюється і збирається довести правоту всіх, хто й не сумнівався, що «рано чи пізно цей хлопець завдасть кривди або собі, або комусь іншому».

Цього літа, дивлячись на фотографії Петера, Майї і Лео на своєму робочому столі, Міра Андерссон щоразу відчувала бездонний сором від того, що тут, на роботі, простіше уявити собі, ніби вони — нормальна сім’я. Ніби вони вчотирьох не вигоріли дотла, ніби їхній будинок не завмер у мовчанці, бо не залишилося жодних слів.

Майя попросила більше не говорити про зґвалтування. Це було на початку літа, вони всі саме сиділи за кухонним столом, і Майя без жодного драматизму сказала: «Мені треба рухатися далі». Петер і Міра спробували усміхнутися й кивнути, але натомість потупили погляди в паркет. Ми мусимо бути підтримкою одне одному, не можна вчепитися за власну доньку і кричати, що НАМ потрібно говорити і проговорювати те, що сталося, і що страшно насамперед батькам, це вони такі самотні, такі… егоїстичні. Хіба ж не так? Вони егоїсти.