Андрій Курков - Ключі Марії

— Зрозумів, — видихнув Бісмарк і ще раз глянув на пожмаканий аркуш з іменами, прізвищами і адресами. — Ну, а потім що?

— Потім? Потім прочитаєш те, що знайдеш і запишеш те, що тобі розкажуть. Найважливіше покажеш мені. Розумієш, якщо ми з тобою знайшли в могилі те, що я тобі вночі показував, у могилі, яку не раз розкопували, то уяви собі, що там знайшли ті, які копали до нас? Знайшли, але статей в археологічних журналах не опублікували. Взагалі жодної згадки. Розумієш? Родичі цих покійних археологів взагалі можуть на мішках із золотом сидіти і не знати цього.

— Ну ти скажеш! — усміхнувся Олег. — Може, і я на мішку золота сиджу і не знаю про це?

— Ну, ти то навряд! — жваво відповів Адік з такою саркастичною інтонацією, що у Бісмарка скривилися губи.

І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхідних дверей.

— Хтось прийшов! — переполохано прошепотів Бісмарк, натиснув на кнопку відбою і завмер, затамувавши подих.

Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.

Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух — люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше — наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним — гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.

Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.

Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.

«Можливо, мене викликають через сина? — думав Курилас. — Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».

Потім у його голові закрутилося прізвище полковника... Ваврик, Ваврик... Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика [10] Ваврик Василь (1889—1970) — письменник, літературознавець, писав російською мовою. Після війни викладав російську мову у Львівському університеті. ? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.

Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба ж я з цим не змирився? Хіба не чекав такого дзвінка щодня?» Він поглянув на похмуру будівлю НКВС, раніше, коли тут містилася адміністрація міських електричних закладів, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засіли там чекісти, якась патина сірості і глибокого смутку вкрила її. Вікна завше були темні вдень, а вечорами і вночі світилися, але були затулені непроникними шторами. «Найвища будівля у Львові, бо видно з неї Сибір», — так жартували львів’яни.

Біля входу стояв вартовий з гвинтівкою і теж курив. «Може, не йти?» — подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кілька кроків, побачив, як вартовий виструнчився і втупився в нього.

— Я до полковника Ваврика, — якомога спокійніше повідомив Курилас.

Його впевнений голос, сміливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але він підійшов до дверей і натиснув дзвінок. За хвилю вийшов черговий.

— Він до полковника Ваврика.