Андрій Курков - Ключі Марії

— Через два роки по смерті свята Маргарита втілилася в святу Катерину? — здивувався Курилас.

— Так.

Полковник, здавалося, входив в екстаз.

— Але Жанну д’Арк спалили, — несміливо нагадав Курилас.

Такі квартири Бісмарк бачив раніше тільки в старих радянських фільмах! Високі, під саму стелю двері йому відчинила дівчинка в модно порваних джинсах і в «новорічному» светрі, на якому один олень трахав іншого. На вигляд їй були років шістнадцять-сімнадцять, ну і вела вона себе теж відповідно.

— Твій дідусь вдома? — трохи фамільярно, але доброзичливо запитав її Олег і, кинувши погляд на папірець у руці, уточнив. — Польський Георгій Георгійович?

— Це прадідусь, — поправила його дівчинка. — Він вже давно не вдома! — на її личку засвітилася пустотлива посмішка.

— А-а, вибач! Я розумію. Але я хотів про нього поговорити, я пишу історію української археології.

Дівчинка ще раз усміхнулася і пропустила його в передпокій, почекала, поки він скине куртку і роззується, і провела до просторої кімнати. На стінах — картини і фотографії в рамах, під великим вікном — круглий стіл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столі — червона кришталева ваза для квітів, листи, якісь документи.

— Сідайте! — кивнула дівчинка на крісло. — Бабуся скоро прийде.

— А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? — Олег постарався якомога привітніше заглянути в обличчя правнучці археолога.

— Катя, — відповіла вона і сама всілася за стіл. — А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?

— Ні, — запевнив він Катю. — Чому ти так думаєш?

— Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.

— А куди ти збираєшся?

— А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?

— А ти прадідуся добре пам’ятаєш? — перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.

— Звичайно! Дуже добре!

— Він часто в археологічні експедиції їздив?

— Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.

Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.

— Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?

Дівчинка замотала головою.

— Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.

— А що, хтось уже просився?

— Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив — четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.

— А що вони хотіли? — пожвавився Бісмарк.

— Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п...зду, ні в красну армію.

— Ні фіга собі! — здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.

— Де це ти таких виразів набралася?

— А де ще, у бабусі! — розсміялася тепер дівчинка.

— Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, — напівсерйозно вимовив Олег.

— Та почекайте! — попросила Катя. — Мені тут одній все одно нудно. А ви — прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.

— Та мені теж так просто сидіти нудно, — гість розвів руками. — Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?

— Розповідали! — підхопила Катя. — Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, — вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. — а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.

— Класний у тебе прадід був! Мені б такого! — з запалом вимовив Олег.