Андрій Курков - Ключі Марії

Ріна поквапилася за ним. За спиною ойкнув, спіткнувшись, Олег. Вона зупинилась і озирнулась, думаючи, що він упав. Але Олег встояв.

Олег взяв її за руку. Потягнув за собою. Під ногами з’явилися сходи, що ведуть нагору. Кам’яні або бетонні — розібрати Бісмарк не міг.

— Є! — З темряви, звідкись зверху, долинув збуджений голос «брата» Колі.

— Що є? — піднімаючись до нього, крикнув Олег.

Коля посвітив мобільником на залізні двері, до яких вели сходи, і на приклеєне до них паперове оголошення, заховане від дощу і вогкості в прозорий файлик. На оголошенні великими цифрами був виписаний номер телефону.

— «Богослужіння в печерному храмі на честь прп. Феодосія Печерського, — читав уголос Коля, — відбуваються щосуботи 8:00 — 9:00 Ранкові молитви; 9:00 Божественна Літургія; 10:30 Заупокійна літія. З питань відвідування Печерного монастиря в інший час телефонуйте!»

У цей час телефон, яким Коля собі підсвічував, задзижчав дивним звуком. Він глянув на екран. Той несподівано яскраво засвітився зеленим кольором, і на його тлі в центрі з’явився знайомий золотий символ — той самий, що і на печатці стародавнього персня, і на руків’ї кинджала.

— Знову ця фігня! — вигукнув.

А символ тим часом пішов під зелений фон, розчинився. На його місці з’явився яскравий рядок тексту. Червоні літери на зеленому тлі читалися легко:

«Hurry up! Find the cave! You have six hours before you die!» («Поспішайте! Знайдіть печеру! До смерті залишилося шість годин!»)

Під написом знову виникли дві кнопки: червона і зелена.

— Ну це просто вищий пілотаж! — вирвалося в Колі, що раптово впав у дивний, нервовий захват. — Я про таке ніколи не чув!

— Про яке? — похмуро уточнив Олег.

— Ну щоб заразити грою всі гаджети так, щоб вона тривала, який би ти гаджет не взяв до рук!..

— Це не гра, — неголосно промовила Ріна. — Це провидіння.

Вона відсунула Колю від оголошення, взявся за клямку, потягнула щосили її на себе. Але двері не піддалася. Тоді вона взяла в Колі мобільника, нахилилася і підсвітила замкову щілину.

Олег теж нахилився і відразу зрозумів, що старовинний ключ, охоронцем якого він тепер був, до цього сучасного замка не пасує.

— Зателефонуйте за цим номером, — скомандувала Ріна.

Коля набрав номер, увімкнувши гучний зв’язок. У передранковій темряві і тиші дивно голосно зазвучали довгі гудки.

— Сплять! — роздратовано промовив Коля.

І раптом замість гудків озвався чоловічий баритон автовідповідача: «Я на молитві. Перетелефоную у вільний час. Залиште ваше повідомлення і номер телефону після гудка!»

Ріна і Коля знервовано перезирнулися. Пролунав гудок, після якого треба було залишити повідомлення. Бісмарк різко нахилився до телефону.

— Нас троє, ми з Ріною. Нам треба терміново потрапити всередину!

Короткі гудки повідомили про те, що автовідповідач вимкнувся.

Низько над їх головами пролетіла, голосно ляскаючи важкими крилами, сова.

Олегові здалося, що вона на льоту оглянула їх. А може, просто звернула увагу на Рінину яскраво-жовту куртку, яку в темряві було краще видно.

Ріна різко підняла голову, провела сову поглядом і загадково усміхнулася:

— Нас бачать! Вони знають, що ми вже тут!

У Відні професор Курилас розпрощався з книгою Єноха, водій посадив їх на потяг, і вони вирушили назустріч вільному світу. Громадяни генерал-губернаторства могли вільно пересуватися потягами через усю Європу, цим рідкісним привілеєм мали змогу скористатися й вони.

В Лісабоні Куриласи провели цілий рік, заки отримали візу до Америки. Лісабон жив тихим мирним життям, хоча й тут варто було пильнуватися, бо шмигали німецькі та совєтські агенти. До Лісабона тікали євреї, щоб теж вирушити до Америки, але проблеми з візами не вирішувалися настільки швидко, як їм би хотілося, їм доводилося спродувати все, що вони прихопили з собою в дорогу, щоб вижити, або сновигати в порту в пошуках підробітку. Під кінець того року гроші й у Куриласів закінчилися, Олесь почав заробляти тим, що малював портрети на площі Реставрадорес. Але це тривало недовго, бо несподівано до Лісабона приїхав водій, який віз їх до Відня. Він знову когось привіз і розповів про Аретину долю.

— Ми намагалися її визволити, але наші хлопці потрапили в засідку. Всі загинули. У в’язниці її підлікували, замкнули в окремій камері і незабаром збиралися вивезти до резиденції Адольфа Гітлера в Берґгоф. Ми мали в тюрмі свою агентку, котра повідомила нам, що Арета вимагає отруту. Ми не могли їй у цьому відмовити. Її знайшли мертвою.