Андрій Курков - Ключі Марії

— Де її поховали?

— Не було що ховати, — сказав водій. — Після переполоху, який зчинився разом із втечею нашої агентки, тіло зникло.

— Хто його міг викрасти?

— Невідомо. Принаймні ніхто з наших.

«Вріл»? — подумалося Олесеві.

— Когось із нашої редакції було арештовано? — запитав він.

— Ні. Обмежилися допитами. Клаус засвідчив, що її тривалий час не було, і ніхто з нею не контактував. Окрім вас. Але вони попервах мали певність, що то вас було вбито. Лише згодом з’ясували, що ви їм випорснули з рук. Рано чи пізно доберуться сюди. Мусите якнайскоріше покинути Ліссабон.

— А що там у Кракові?

— Ярий, Аріо і Бургардт виїхали в Україну. Більшість наших подалися до Києва переймати владу. Дехто вернувся до Львова, заснували і там газети. Краків вилюднів. Але ваша газета виходить.

— А як там Косач?

— Він зараз у Львові.

— Передайте при нагоді йому вітання.

Коли ми прощалися, він затримав мою долоню в своїй і сказав:

— Ви мусите про неї згадати... Напишіть про неї.

Олесь обіцяв. Він подякував і сказав:

— Я привіз професора Віденського університету мистецтв з дружиною і донькою. Вони теж збираються до Америки. Чи не могли б ви помогти їм знайти помешкання?

— Чому ні? В нашої господині доволі великий будинок. І днями звідти виселилася єврейська родина.

— Чудово. Я вас познайомлю.

Професор Себастян Бруннер виявився більш-менш ровесником Олесевого батька, його дружина теж не далеко відбігла від Олесевої мами, але ще була донька — приваблива рудавка з пишним кучерявим волоссям, що мала від сили двадцять років і називалася Андреа. Олесь повів їх до своєї господині, і вони без проблем поселилися по сусідству, а відтак законтактували і стали разом чекати на візу.

Одного дня Бруннер запросив Куриласів до ресторації на обід. Олесь сидів поруч з Андреа і запитав її, чому вони втекли з Відня. Вона розповіла, що її батька звільнили з університету через те, що він відмовився вносити корективи у свої лекції. Натомість його запросив університет у Філадельфії. Сама ж вона вивчає історію давньоєгипетського мистецтва і мріє відвідати Єгипет.

— Історія давньоєгипетського мистецтва — надто розлога тема, — сказав Олесь. — Ви, мабуть, маєте конкретніше зацікавлення?

Вона зиркнула на нього з дивною усмішкою і промовила:

— Я хочу зробити нові переклади давньоєгипетської поезії.

— Чим вас старі не задовольняють?

— Вони бездушні. Особливо ті, що написані від імені жінки. Або ж вірші на славу богам і богиням... Все надто сухо.

— То ви вже дали собі раду з ієрогліфами?

— Так, мені тато помагає. Ми разом переклали записки Аменхотепа Четвертого Ехнатона.

— Це там, де трапляються розмаїті зображення єгипетської богині Маа... — Він пригадав, що про неї була мова в хроніці Ольгерда. — Богиня Маа замолоду помирає, але щоразу відроджується...

— Так, це вона. Ви бачили її зображення?

Олесь хотів сказати, що бачив її живу, але стримався.

Після десерту Олесь із дівчиною вийшли прогулятися. Ресторація містилася на околиці субтропічного саду, з дерев привітно кричали папуги. За парком шумів хвилями океан, закутаний сизою імлою, яка кучерявилася, розповзалася і утворювала химерні образи.

— Ви не схожі на своїх батьків, — сказав Олесь.

— Це й не дивно, бо вони не мої рідні батьки. Я приймачка.

— А що сталося з вашими рідними батьками?

— Казали, що вони померли від тифу. Я їх не пригадую. — Тепер в її очах чаївся смуток. Та за мить її обличчя розпогодилося і вона запитала: — А чим займаєтеся ви?

— Я історик, як і мій тато, але ще малюю.

— Що саме малюєте?

— Донедавна працював у газеті й малював пропагандистські карикатури. На щастя, нарешті позбувся цього обов’язку. Мій тато пише історію хрестових походів за маловідомими джерелами. Я обіцяв йому робити ілюстрації.

— О! — зраділа вона. — Хрестові походи! Це так романтично. Що це за перстень у вас на руці?

Олесь зняв з пальця сиґнет з зображенням двох лицарів і Діви на коні й подав їй. Вона уважно його розглянула і повернула.

— Це копія, — сказав Олесь, — з персня одного хрестоносця.

— Ви цим сиґнетом запечатуєте листи? — запитала вона, сміючись.

— Ні, ще не доводилося. Хіба що вам писатиму.

— Якщо оселитеся у Філадельфії, не буде потреби. Можна буде телефонувати.

— Я ще не знаю, де ми оселимося.

— Зате я знаю. Мій тато обіцяв вашому татові, що поговорить про нього в університеті.

Щось у ній було таке, що приковувало Олесеву увагу. Її заразливий дзвінкий сміх, її погляд з-під вій і тиха задума на вустах... Але він усе ще перебував під враженням пережитого, тому всміхався через силу, не щиро. Вона це помітила.