Пауло Коэльо - Хіппі

Карла дивилася, як ті двоє розмовляють, і краєчком ока стерегла Мерт, аби та не наблизилась. Це тривало довго. Чому б йому не повернутися й не потанцювати трохи довкола багаття, скинувши з себе ту зловісну вібрацію, що запала в ресторані й продовжилася в маленькому місті, звідки їх вигнали поліціянти?

Водій стежив за гучністю музики — він теж опановував себе після тої ночі, хоча й не вперше проходив через таке. Що гучнішою і наполегливішою вона буде, то краще. Він поміркував, що знов могла з’явитися поліція з вимогами, щоб вони виїхали звідти, але вирішив розслабитися: його не залякати тим, що якась група людей, уважаючи, ніби їм належить влада і, відповідно, світ, спробувала зіпсувати один день його життя. Гаразд, просто один день, але один день — це найкоштовніша річ на цій землі. Просто один день — про нього його мати благала на смертному ложі. Один лише день коштує більше, ніж усі царства планети.

айкл — так звали водія — зробив дещо непомисленне трьома роками раніше: здобувши медичну освіту, він одержав від своїх батьків старий «Фольксваґен» і, замість скористатися ним, аби похизуватися перед дівчатами або показати друзям в Единбурзі, за тиждень вирушив у подорож до Південної Африки. Він заощадив достатньо, щоб провести два чи три роки в мандрах, — пропрацював у приватних клініках оплачуваним інтерном. Його мрією було пізнати світ, тому що він уже пізнав крихкість людського тіла.

Через незчисленну кількість днів, проїхавши колишні французькі й англійські колонії, намагаючись допомогти хворим і втішити засмучених, він звик до думки про завжди близьку смерть і пообіцяв собі самому, що ніколи, у жоден момент, не дозволить, аби бідні страждали, а покинуті лишалися без утіхи. Він виявив, що доброта могла стати заступницею й рятівницею: ніколи, жодного разу він не зіткнувся з труднощами й не голодував. «Фольксваґен», що призначався для інших цілей і вже був дванадцять років у вжитку, хіба що одного разу пробив шину, проїжджаючи через одну постійно охоплену війною країну. Добро ж, яке робив Майкл, почало (а він і не знав цього) випереджати його, і в кожному селі його приймали як рятівника.

В одній із поїздок він натрапив на пункт Червоного Хреста в мальовничому селі неподалік від озера Конґо. Туди теж сягнула його слава — його забезпечили вакциною проти жовтої пропасниці, ліками, якимсь хірургічним матеріалом і наполегливо попрохали не втручатися ні в які конфлікти, тільки лікувати поранених з обох боків. «Таке наше завдання, — пояснив один юнак із Червоного Хреста, — не втручатися, тільки лікувати».

Подорож, яку Майкл планував на два місяці, розтяглася майже на рік. На кожному кілометрі — майже ніколи на самоті, підвозячи переважно жінок, які вже не могли йти після стількох днів пішки в намаганні втекти від насильства й міжплемінних воєн, що ширилися по всіх районах, — він проходив безліч контролів і відчував, що йому щось допомагає. Після пред’явлення паспорта йому одразу давали проїхати, може, тому що він вилікував чийогось брата, сина, друга.

Це його просто вразило. Він дав обітницю Господу, благаючи про можливість щодня жити в служінні й хоч би день, однісінький день, за подобою Христа, якого шанував безмежно. Він подумував стати священиком, щойно дістанеться до краю Африканського континенту.

Приїхавши до Кейптауна, він вирішив відпочити, перш ніж підшукати собі релігійний орден і стати послушником. Його кумиром був святий Ігнатій де Лойола, який зробив те саме, помандрувавши по світу й заснувавши орден єзуїтів, почавши студентом у Парижі.

Майкл знайшов простенький дешевий готель і вирішив дати собі тиждень відпочинку, щоб увесь той адреналін вийшов з тіла, поступившись місцем миру. Він намагався не думати про побачене: повертання назад нічого не покращує, служить лише, аби вдягти уявні кайдани на ноги й повністю відкинути всяке сподівання на людство.

Він дивився перед собою, обдумував, як продати «Фольксваґен», споглядав з ранку до вечора море за вікном. Бачив, як міняться кольори сонця й води залежно від пори дня, а внизу прогулюються берегом білі чоловіки у своїх колоніальних шоломах, із люльками, зі своїми жінками, вдягненими, ніби при лондонському дворі. Жодного темношкірого — лише білі там, унизу, на тротуарі вздовж морського берега. Це засмучувало його більше, ніж він думав: расова сегрегація була в країні узаконена, і в той момент — принаймні поки що — він нічого не міг удіяти, тільки молитися.