Пауло Коэльо - Хіппі

— Але ми ще не закінчили їсти, — відказав Раян. — І не просили рахунок.

— Я попросив.

Це сказав один із новоявленої групи. Індієць спробував підвестися, та хтось штовхнув його знов на стілець.

— Перш ніж підете, Адольф хоче гарантій, що ви сюди не повернетесь. Ми ненавидимо бродяг. Наш народ — це закон і порядок. Порядок і закон. Іноземці не потрібні. Вертайтеся до себе з вашими наркотиками й розпустою.

Іноземці? Наркотики? Розпуста?

— Ми підемо звідси, коли закінчимо їсти.

Пауло роздратувала заувага Карли — нащо провокувати їх? Він розумів, що навкруг люди, які насправді ненавиділи все те, що втілюють вони. Ланцюжки понавішані на штани, мотоциклетні рукавиці з металевими накладками, геть відмінними від тих, що він купив у Амстердамі. Шипи, що мали настрашити, поранити, покалічити, якщо затопити такою рукою.

Раян повернувся до того, хто здавався ватагом, — старшого, зі зморшками на лиці, який мовчки все споглядав.

— Ми з різних племен, але з племен, що борються проти того самого. Зараз закінчимо й вийдемо. Ми не вороги.

Ватаг, очевидно, мав труднощі з мовленням, оскільки притулив підсилювач до горла перед тим, як заговорити.

— Ми ніяке не плем’я, — сказав металічний голос приладу. — Виходьте негайно.

Якийсь момент, що, здавалось, не скінчиться ніколи, жінки дивилися незнайомцям у вічі, чоловіки зважували свої можливості, а прибульці мовчки чекали, за винятком одного, який повернувся до господаря ресторану й заволав:

— Дезінфікуйте ці стільці, коли вони заберуться! Певно, вони принесли заразу, венеричні хвороби чи що там ще!

Решта нечисленних відвідувачів, здавалося, не звертали щонайменшої уваги на те, що відбувалося. Можливо, один з них і викликав оцю групу — хтось, хто сприймав як особисту образу сам факт існування вільних людей у світі.

— Забирайтеся звідси, панове боягузи, — сказав інший зі щойно прибулої групи, з вишитим на чорній шкіряній куртці черепом. — Їдьте прямо — і менш як за кілометр потрапите в комуністичну країну, де точно будете бажані. Не являйтеся сюди розбещувати наших сестер і наші родини. У нас є християнські цінності, уряд, що не підтримує безлад, і пошана до інших. Давайте, хвіст поміж ноги — і забирайтеся.

Раян почервонів, індієць видавався байдужим, бо, можливо, уже бачив цю сцену раніше, можливо, тому, що, за Крішною, ніхто не має уникати боротьби, коли перебуває на полі бою. Карла просто дивилася на чоловіків із голеними головами, особливо на того, кому відповіла, що ще не скінчила їсти. Їй, певно, кров ударила в голову, коли вона зрозуміла, що поїздка автобусом виявилася більш нудною, ніж вона собі уявляла.

Мерт першою взяла свою сумку, дістала гроші, що припадали на неї за рахунком, і повільно поклала на стіл. І одразу пішла до дверей. Один із чоловіків став їй на дорозі — знову назрівав конфлікт, який ніхто не хотів би довести до бійки, — та вона його відштовхнула — безцеремонно й безстрашно — і пройшла далі.

Решта підвелися, заплатили свою частину рахунка й вийшли: це теоретично означало, що вони й справді були боягузами, здатними на довгу подорож до Непалу, але готовими втекти, щойно з’явиться перша конкретна загроза. Єдиний, хто здавався готовим стати проти всіх, був Раян, але індієць Рагул узяв його за руку й повів за собою, тоді як один з бритоголових розважався, розкриваючи й закриваючи лезо свого складаного ножа.

Французи, батько й дочка, теж підвелися, заплатили рахунок і вийшли разом з іншими.

— Ви можете лишитися, — сказав ватаг металевим голосом підсилювача, притуленого до горла.

— Не можу. Я з ними, і це ганьба, що таке відбувається тут, у вільній країні з чудовими краєвидами. Останнє враження, яке ми винесемо з Австрії, — це річка в ущелині, Альпи, краса Відня, незрівнянний ансамбль абатства Мельк. А банда виродків...

Дочка потягла батька, який не припиняв говорити.

— ...яка ганьбить країну, буде швидко забута. Ми приїхали з Франції, щоб зіткнутися з отаким.

Один з типів зайшов іззаду й ударив чоловіка в спину. Англійський водій втрутився поміж них — сталевими очима він пильно дивився на ватага, не кажучи ні слова, та в цьому не було необхідності, бо його присутність у цей момент, здавалося, налякала всіх. Дівчинка закричала. Ті, хто був біля дверей, спробували повернутися, але індієць їх утримав. Це була програна битва.

Сам же підійшов туди, узяв батька й дочку за руки й виштовхав усіх на вулицю. Вони попрямували до автобуса. Водій вийшов останнім, увесь час дивлячись на ватага банди й не виказуючи страху.