Пауло Коэльо - Хіппі

І він молився з ранку до вечора, благаючи натхнення, готуючись до повторення вдесяте духовних вправ святого Ігнатія. Він хотів бути готовим, коли надійде час.

На третій день уранці, коли він пив каву, двоє чоловіків у світлих трійках підійшли до його столика.

— Отже, ви та людина, що прославляє Британську імперію.

Британська імперія вже не існувала, вона перетворилася на Співдружність, і він здивувався словам того чоловіка.

— Я щоразу славлю один-єдиний день, — була його відповідь, хоча він знав, що його не зрозуміють.

І насправді, вони таки не зрозуміли, бо розмова пішла в напрямку, небезпечнішому, ніж він міг собі уявити.

— Вас добре приймають і шанують, де б ви не з’являлися. Ми потребуємо таких людей, що працювали б із нами в британському уряді.

Якби цей тип не зробив притиску на оцьому «британському уряді», він міг би подумати, що його запрошують на якусь шахту, плантацію, гірничу фабрику на посаду керуючого або ж лікаря. Але «британський уряд» означав інше. Майкл був людиною доброю, та ніяк не простаком.

— Дякую, я не хочу. У мене інші плани.

— А саме?

— Стати священиком. Служити Богові.

— А ви не вважаєте, що могли би служити Богові, служачи своїй країні?

Майкл зрозумів, що більше не може перебувати в цьому місці, куди так важко добирався. Він мав повернутися до Шотландії першим можливим літаком — на це мав гроші.

Він підвівся, не давши типу змоги продовжити розмову, розуміючи, до чого його люб’язно «запрошували»: до шпигунства.

Чоловік мав добрі стосунки з племінними військовими угрупованнями, знав багатьох людей, і найостанніша річ, яку б він зробив у житті, — це зрадити тих, хто йому довіряє.

Він зібрав речі, поговорив з адміністратором, що радо погодився купити його автівку, лишив адресу одного приятеля, котрому треба переказати гроші, рушив до аеропорту й через одинадцять годин приземлився в Лондоні. На дошці оголошень побачив, поки чекав на потяг до центру, заховане поміж пропозицій роботи для покоївок, офіціанток, дівчат, охочих до праці в кабаре, чи реклами спільного помешкання таке: «Шукаємо водіїв на рейси до Азії». І замість рушити до центру він зірвав оголошення й пішов за вказаною адресою до маленького офіса з табличкою на дверях: «Budget Bus» [39] Доступні перевезення. .

— Вакансії заповнені, — відповів довговолосий хлопець, відчинивши віконце якраз достатньо, аби можна було почути трохи запаху гашишу. — Та я чув, що в Амстердамі шукають кваліфікованих водіїв. У вас є досвід?

— Багато.

— Тоді їдьте туди. Скажіть, що ви від Теда. Вони мене знають.

Він простяг йому брошуру з назвою ще дотепнішою, ніж «Budget Bus», — Magic Bus. «Пізнай країни, куди ти й не мріяв ступити. Вартість — сімдесят доларів з людини. Включена тільки подорож. Решту беріть із собою — за винятком наркотиків, бо вам переріжуть горлянку раніше, ніж доїдете до Сирії».

І фото барвистого автобуса з кількома людьми перед ним, з жестами побажання миру й любові, якими користувалися Черчилль і хіпі. Він поїхав до Амстердама, і його негайно взяли — очевидно, попит перевищував пропозицію.

Це була його третя поїздка, і він не втомлювався перетинати азійські ущелини. Він поміняв музику, поставивши касету, де сам вибрав виконавців. Першою була Даліда, єгиптянка, що мешкала у Франції і стала подією для цілої Європи. Люди ще пожвавішали — кошмар минув.

Рагул зрозумів, що бразилець майже повністю прийшов до тями.

— Я помітив, що ти стояв перед тою бандою лиходіїв у чорному, не виказуючи особливого збентеження. Ти був готовий до сутички, але це перетворилося б на проблему для нас: ми подорожні, а не господарі тієї землі. Ми залежимо від чужої гостинності.

Пауло ствердно хитнув головою.

— Проте, коли з’явилася поліція, тебе паралізувало. Ти тікаєш від якоїсь проблеми? Убив когось?

— Ніколи, але, якби міг зробити таке кілька років тому, без сумніву, зробив би. Проблема в тім, що я ніколи не побачив обличчя моїх можливих жертв.

У загальних рисах, щоб індієць не запідозрив брехню, він розказав про те, що сталося в Понта-Ґросі. Співрозмовник не виказав особливого інтересу.

— А, значить, у тебе страх звичайніший, ніж ти сам гадаєш: поліція. Усі бояться поліції, навіть ті, хто все життя шанує закон.

Коментар заспокоїв Пауло. Він побачив, що до нього йде Карла.

— Чому ви не з іншими? Як тих дівчат забрали, ви надумали зайняти їх місце?

— Ми готуємося до молитви. Ото й усе.