Ірена Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

– Йой, – вдавалася я до полісемантичного гуцульського, заодно викликаючи собі в уяві образ товстої білотілої Палагни якої-небудь, що лежить вагітна на перинах і стогне: «Я не го-о-одна!» – І як би то не стати куркою?

А що, як і я буду безсильна проти гормонів? І срака в мене розростеться в ширину, а не в висоту, як у латиноамериканок? Цицьки стануть до колін – то ще ладно, завжди є шахрайство імені пуш-апа, але що робити з мозком? Раптом я почну всього боятися і ні на що більше не наважуся? Сидітиму там вдома і шкарпетки плестиму? І то фігня, що я зроду-віку плести не вміла, раптом після пологів цей рефлекс проявиться сам, як вміння грати на скрипці у старому анекдоті про хірургічну операцію?…

Нє-а, напевно нема. Його місце загарбав авантюризм. Чи просто непереборна жадність до подорожей і чогось нового в принципі. Саме тому я, на відміну від всіх нормальних тьотьок при надії (Боже, як я люблю красиву українську мову, а не таку, як в мене, ги-ги), ні про що наперед не домовлялася. Ні з лікарем, ні з акушеркою, ні з пологовим. Я, звісно, ходила на йогу і жерла тазиками зелень – бо дуже страшно було, що пузяка розтягнеться і назад шкіра не вернеться, що я буду з таким парашутом робити? – але жодних інших пренатальних препарацій не здійснювала. Бо ж майже весь час, поки була при надії , я шукала нам будинок чи інший простір, де жила би новоспечена сім’я. А коли з незалежних від мене причин стало ясно, що дуля мені з маком, а не власний простір, надія на гніздо мене покинула остаточно. Я це потрактувала як привіт від Всесвіту: кочова твоя доля, Карпа. Сідай в машину і їдь світ за очі.

Десь так ми й зробили. Трохи подивилися в карту світу, трохи попитали знайомих, де скільки коштує народити дитину. Найдорожче видавалося народити американських громадян в Америці (в мене ж страхівки нема) – від семи тисяч доларів і вище. Франція обіцяла бути більш бюджетною – тисячі три євро. Нова Зеландія манила низькими цінами і красою пейзажів, але ж летіти туди чортзна-скільки і вилітати треба серйозно загодя, пізніше сьомого чи восьмого місяця (залежно від авіаліній) на борт літака вагітних не пускають.

Мені чогось розходилося на тому, щоби дитина народилася в якомусь нестандартному місці. Я, звісно, все життя гордо позначаю своє місце народження: Черкаси. Особливо тішить оголошувати його тоді, коли на мене тикають пальцем і гундосять: «Понаехали тут бандеровцы, учат нас родину любить!» Але – і не останнім пунктом тут стало питання зайвого приводу відправитися в подорож – дитині захотілося чогось іншого, не Києва. Крім того, я панічно боюся пострадянських лікарень із їх несвободою й репресивною машиною. Навіть коли у вас інтелігентний лікар і прикормлені медсестри, завжди є шанс, що мимо проходитиме якась неприкормлена медсестра чи злюща санітарка, що з задоволенням наплює у вашу ніжну, розхитану гормональними коливаннями душу. Приватні ж лікарні в Києві коштують стільки, що дешевше в Америку злітати народити.

Норман, майбутній тато, до мене прислухався – йому теж подобалася ідея поїздки чи то в Люксембург, чи в Ліхтенштайн, аби лиш я не нила про те, що ми так і не купили будиночок моєї мрії і нам особливо нікуди вертатися. Пріоритетом у мене в житті дуже часто є гори – тому між Люксембургом і Ліхтенштайном вибрали другий. Крихітне князівство, ідеальне місце для з’яви на світ крихітної принцеси.

Моя подруга Леся з Мюнхена видзвонила єдиний місцевий шпиталь, випитала все щодо цін і термінів. Почуте нас влаштовувало. Вже точно й не пригадаю, але виходило десь в ту суму, яку б ми заплатили лікарю й акушеркам за прості пологи в державній, теоретично безкоштовній лікарні.

Плюс крихітного кабріолета з жорстким дахом – велетенський багажник, у котрий той дах мусить складатися. А коли не мусить, то в багажник влазить ціла купа всякої всячини – то ми її і напхали. І сіли в цей мій холостяцький «Пежо-206 СС» на прізвисько «Машина-Білочка», і подалися світ за очі в той Ліхтенштайн, де ще ніколи не були і про який мало що знали.

І так як часу до пологів лишалося ще більше місяця, а друзів по Європі багато, ми вирішили по дорозі до всіх заїхати. До польських альпіністів у Торунь, до Сергія Жадана у Берлін, до подруги дитинства в Мюнхен, до двоюрідного брата в Ляйпхайм. Всі вони радо відчиняли нам двері своїх помешкань – то був прекрасний час бранчів, вечерь, пікніків, музеїв, прогулянок і пізніх розмов за кухонними столами. А потім, в районі Швейцарії і Ліхтенштайну, що йшов за нею, друзі скінчилися. Робити нічого – довелося насолоджуватися компанією один одного.