Ірена Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

Мені, скажу я вам, в принципі це рішення про розмноження давалося не так то й легко. Я не можу пригадати, аби мріяла в дитинстві стати нареченою, що буде в церкві відкидати фату і казати схвильоване «так». Те ж саме щодо дітей – ну якось ніколи я не могла погодитися з екзальтованим бабським (з придиханням таким, знаєте): «Смысл женской жизни – родить ребенка, продолжить человеческий род!» Так, наче Бог створив її ударницею людського інкубатора, бідну. Ні, моє життя і так наче не було позбавлене сенсу – улюблена творча робота, подорожі, активна громадська діяльність, се-те.

Вік, коли на мене максимально тиснув соціум у вигляді Дорогої Родини з її «Ну треба вже щось вирішувати!», теж наче минув. На мене вже махнули рукою, як на непридатний для розплоду генетичний матеріал. Та я і сама, як мені здавалося, всі свої материнські інстинкти чудово реалізовувала на собаці і на друзях. До немовлят мене ніколи особливо не тягнуло, я скоріше їх боялася: раптом візьму на руки, а в нього там щось відламається? От якби дитятко в мене з’явилося одразу якимсь п’ятирічним, здатним слухати і розуміти – це би ще куди не йшло. А якщо відразу вісімнадцятирічним – то це взагалі ідеально. Бо ще пару років, і можна буде нависати, що хочу внуків. Бабцею-то я завжди хотіла бути. Тільки от не могла придумати, як би то уникнути етапу материнства.

Вже й не знаю, лякало воно мене чи просто ніколи не здавалося привабливим. Усі ці перетворення вчора ще адекватних знайомих на якихось тупих курок, що тільки й говорять про те, як покакала їхня дитиночка чи на скільки поправилася, і що тепер вона до дев’яти років годуватиме її груддю й носитиме плаття у квіти, бо це і є істинна, високодуховна жіночність. Бр-р-р… А потім усі ці однаково нещасливі родини, де від дітей або забагато вимагають і вони ростуть задротами, або замало звертають уваги й вони в буквальному сенсі дозволяють собі плювати в інших людей замість казати «добрий день». Я бачила довкола себе вчорашніх, а тепер розмножених друзів, котрі перестали тусуватися, кудись їздити, вести активний спосіб життя й помічати ще щось, окрім своєї домашньої рутини.

– Так воно і є в нормальних людей , – з докором і натяком казала мені мама, коли я необережно пожалілася їй на те, що мені тепер нема про що поговорити з колишньою найкращою подругою, – в юності дружать люди один з одним, а в вашому віці вже починають дружити сім’ями!

Мій вік тоді був років двадцять три, двадцять чотири. В радянській медицині мене б от-от уже кваліфікували як «старородящую», того поспішати було нікуди.

– Любиш собаку? – скептично дивилися на мене якісь молоді мамаші, з богемного причому середовища. – Я от теж свою любила, а дитина з’явилася, так зразу стало ясно, що на світі нічого важливішого нема! Собака в мене ще є, звісно, але я більше її не люблю.

– У меня был мой кот Ларс, помнишь? Так я еще не так с ним носилась, как ты со своей Кармой. Целовала его, терпела, когда царапал… А родился малой, так пошел Ларс нафиг к родственникам в село! Вот и с Кармой твоей точно так будет. Попомнишь мои слова – ты та-а-ак поменяешься, сама не будешь понимать, как раньше жила!

Звучить це страшно, погодьтеся. По-перше, далася їм усім моя собака. Ну чого то люди, коли бачать якусь неканонічну, недозволену з їх точки зору любов, так сильно намагаються «виправити ситуацію»?… По-друге, їх досвід зміни психології змахував для мене на якесь викрадення інопланетянами і вставляння в мозок мікрочипа зі зміненою програмою. Або просто вживлення мозкового слизняка. Я ще тоді просто не знала про постпологову депресію і про те, що в жінок, котрі годують, справді на рівні гормональних змін може серйозно впасти рівень будь-якої дотепності, а то би зробила на це скидку.

Так чи інакше, їхній приклад мене налякав. А що, як я не зможу побороти злі гормони і стану тупою вівцею в халаті і з жирним волоссям? І в мене пообвисають усі м’язи, виросте обширна срака, відвиснуть до пупа груди і покришаться зуби? Але ж яке буде щастя – я виконала біологічну функцію жінки, онтогенез подарує мені медаль і вимпел за заслуги. Ага, щаз. «Нема дурних», – думала я.

І думала так довго. Вже й перший раз заміж вийшла, і другий майже. (До речі, питання дітонародження було не останньою причиною розриву мого першого шлюбу. Екс-чоловік не вмів керувати машиною, і мене кидало в жар від цілком гіпотетичної перспективи везти себе саму на пологи, коли настане час переймів. «Ні, – думала я, – досить вже того, що я в нас вдома розетки ремонтую».)