Юрій Андрухович: Дванадцять обручів

Так минає ще дві години, упродовж яких ми маємо змогу зайнятися власними справами.

Тепер уже справді він - прихід, чи краще сказати, приїзд героїв. Це стається щойно перед десятою: розрізувана прожектором локомотива станційна пітьма, дедалі сповільнюваний стукіт коліс, вищання і скрегіт, і тяжке здригання вагонів, так. Не будемо стежити за тим, як виладовується хліб і як запухлий зі сну їздовий зі словами "щяслево, Маша!" востаннє ляскає по безформній задниці вагонну тітку з хімічним олівцем і накладною в руці, накладну вагонну тітку.

Для нас куди важливіше звернути увагу на вихід героїв з потягу. При цьому запам'ятаємо, що їх аж вісім і з одного вагону їх з'являється четверо, з іншого - троє, ще з іншого - один. Співвідношення за статями у першому випадку становить два до двох, у другому один до двох, у третьому - один до нуль, таким чином, маємо чотири особи сильної і стільки ж прекрасної статі. Усі вони (а не тільки якась одна), спотикаючись у темряві об рейки і шпали, все-таки прибиваються до вузького перону, після чого потяг дає, наприклад, гудок і рушає далі, і вони залишаються самі серед гір, темряви, на малій станції десь поміж Галичиною і Трансильванією, проте аж ніяк не Пенсильванією. Вони трохи розгублені і не всі між собою знаються, але, вочевидь, уже підозрюють, що варто б одне з одним заговорити, бо всіх їх скликано у цю ніч з якоюсь єдиною великою метою, раз і на все життя, і ця ніч настане, і вона змінить їхні життя, бо тільки цієї ночі з кожним із них відбудеться щось - о ні, перепрошую, це з мене раптом поперли "Рекреації", таким чином, пишемо ще раз і спочатку: бо всіх їх привезено до одного й того ж місця.

Затримку з налагодженням стосунків ліквідує поява чорношкірого водія, і все товариство, тим самим ланцюжком, по одному, у тій самій послідовності, рушає за ним через почекальню на пристанційну площу, де починає безладно і схвильовано, дурнувато штовхаючись і наступаючи одне одному на п'яти, пакуватись у замалим не броньований джипоїд, на якому за час нашої відсутності з'явився щит із написом "Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ - ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ", хоч вони його й не бачать у темряві, але для нас це важливо, оскільки ми знаходимо підтвердження тому, що вони таки герої й це таки прихід.

Урешті вони розсідаються по місцях і гіпотетичний "форд-аеростар", нещадно заревівши усім своїм кразівським чи навіть квазікразівським мотором, пускається вперед, точніше, геть від станції, не оминаючи жодної з можливих вибоїн ніже того каменя. Невідомо чому - чи то від незвичних обставин, чи то від темряви у салоні, чи від водія з великими вухами, чи від його, курва, музики - усі надовго й незручно замовкають, що дає мені змогу зробити паузу, з'їсти твікс і вигадати для них усіх якийсь цікавіший спосіб транспортації.

Безумовно, я на сто відсотків згоден із тим проникливим закидом, що принаймні у двох третинах моїх дотеперішніх романів героїв кудись привозять. Попередніх разів мені вже вдавалося замовляти для них потяги, автобус марки "Ікарус", знаково-символічний "крайслер імперіал", а також - вершина фантазмів! - інфернальну й напівлетючу капсулу "мантикори", здизайновану чи не в підземних конструкторських бюро Вельзевула і випробувану на залитих вогнем полігонах, під градом каменів, сіркою й нечистотами.

Таким чином, я ще залишаю за собою можливість корабля, хай він пливе куди-небудь за океан, тільки не тут і не зараз.

Бо зараз водій так безладно описаного мною джипоїда, й десяти кілометрів не проревівши уздовж нічного шосе, маючи зліва небезпечно навислі кам'янисті схили, а справа внизу Річку, без попередження завертає таки праворуч униз (героями підкидає, наче трупами в мішках) і, без роздумів подолавши згадану вже Річку впоперек її течії, вискакує на розгрузлу лісову дорогу, що нею несеться все аґресивніше (а що йому залишається?), розсікаючи вище описаним щитом на даху всіляке лісове гілляччя і палюччя, а фарами прочісуючи сумнівний шлях на кілька сот метрів уперед. І все ж ця їзда в нєзнаємоє не може тривати вічно - адже я вже знайшов спосіб, точніше, засіб - і хай це буде гелікоптер!

І тепер уже авто гальмує на якійсь місячній (себто залитій вилізлим з-за хмари де-де місяцем, себто місячним анемічним світінням) анемоновій галявині, і там справді здригається в нетерпеливому очікуванні до нестями заведений гелікоптер, велетень-важковаговик, бойовий ветеран, найбезпосереднішим чином історично причетний до десанту, штурмових операцій з повітря, каральної авіації, національної безпеки і оборони, державних переворотів, знищення власних військовополонених і захисту навколишнього середовища. Тож офіцерського покрою пілот у навушниках допомагає з багажем, тим часом як водій передоручає йому всіх вісьмох згідно зі списком і навіть не дзявкнувши якогось "надобраніч", рве з місця своїм "кразом аеростаром", розкидаючи навсібіч груддя багнюки з-під розпашілих шин.