Юрій Андрухович: Дванадцять обручів

Насправді було так, як було: погіршення зору, незвична осіння самотність, омертвіння, мляве очікування поїздки на старокалендарне Різдво до Львова, чотиригодинний обшук на прикордонному переїзді в Чопі - цель прієзда, допитувався один із них, у зимовій шапці з опущеними вухами (хоч дещо загальмований громадянин Республіки Австрія і відповів завчене "шугналіст, фото", проте в ту хвилину він і сам ще не здогадувався про істинну свою ціль), потім відлига, теплі дощі, карколомне ковзання львівськими пагорбами, заляпані вуличною грязюкою черевики й холошні, часті падіння, різдвяна вечірка в якомусь особняку на Лисенка, старі знайомі, нові знайомі, нова тимчасова перекладачка, викладачка ("ні, пане Карле, не розкладачка!"), пиятика, обжирання, пастушки з ягнятком, Пані Незґраба (по-перше, вона з самого початку вилила на себе келих червоного вина, зачепивши його рукавом своєї фольклорної сукні; по-друге, боляче вдарила Цумбруннена ліктем, сідаючи до столу після чергового повернення з перукарні ("з перекурні, пане Карле!"); по-третє - адже відомо, що до трьох разів штука! - підвернула ногу замалим не впавши на звивистих сходах до пивниці, куди всіх було запрошено оглядати сіро-чорне малярство господаря дому; Карл-Йозеф устиг підхопити її - і мабуть, не тільки тому, що тимчасово знаходився однією сходинкою вище; таким чином, він п'ять хвилин побув героєм старомодного фільму - тим, Який Рятує Даму Від Смертельної Небезпеки; "дуже пгошу, дуже пгошу" - відповідав їй на вияви вдячності замість того, щоб хвацько махнути рукою і закрутити що-небудь пародійне та куртуазне, для чого бракло знання українських слів; отож, він усе повторював "дуже пгошу", а всі навколо безглуздо крутилися і штовхалися в пошуках першої медичної допомоги на підвернуту ступню; якийсь порядно підпилий вусань-архітектор (проректор - директор - еректор?) таки здолав з третьої спроби зафіксувати її еластичним бинтом ("бо ми старі карпатські пластуни!"), і до чого тут рептилії, не розумів Карл-Йозеф; потім викликали таксівку і Пані Незґраба - а насправді пані Рома Воронич - накульгуючи, пропала у слизьку вологу ніч, супроводжувана власним, п'янішим від усіх пересічно присутніх, чоловіком, який у неї, виявляється, був.

Потім минуло ще декілька святкових, настільки ж заляпаних дощами і рештками снігу днів та ночей: якісь пошарпані вертепи, що більше нагадували розпорошені по програній битві уламки колишнього війська, нав'язливі бритоголові діти, що наспіх колядували фальшивими мутованими голосами - в їхніх кишенях угадувалися ножі й петарди; потім у готелі перестало діяти опалення; потім його знову налагодили і дуже вчасно - з Арктики повернулися щільні масиви крижаного повітря, на старий новий рік урешті випав сніг, і Карл-Йозеф набрав її телефонний номер, раптово згадавши, що вона володіє його мовою, а це значить, він зможе почуватись куди вільніше і навіть поцікавитись, як справи зі ступнею.

Їм відразу сподобалося бути разом, вона чудово асистувала йому у виконанні кількох чергових проектів, не тільки як перекладачка, але й як доглибно поінформована в багатьох типово львівських лабіринтах міжлюдських стосунків досвідчена порадниця. Однак з моменту того першого дзвінка у справах підвернутої ноги мусило минути ще майже два роки переважно ділової співпраці, а краще сказати - болісної терпкої невизначеності, мусило відбутися ще два повернення Карла-Йозефа до Відня і два нові його приїзди в Україну, поки одного дня таки не відбулося неминуче (якась непрохана авторка жіночих романів зміїно вигулькнула тут - геть її, геть!), отже, насправді це був номер готелю "Жорж", в якому вони накинулись одне на одного з такою приголомшливою поквапністю, що Пані Незґраба потягнула за собою віконну штору разом із поїдженим шашелем карнизом, Карл-Йозеф же вкотре переконався, що не вміє собі порадити з бюстгальтерами; за стіною якісь неоковирні Велетні продовжували ремонтувати сусідній номер, немилосердно вгачуючи в ту ж таки стіну свої Гіпертрофовані Шлямбури й Дюбелі і про щось там пересварюючись брутальною Професійною Мовою; все подальше відбулося більш-менш, чи навіть більш, а не менш, тобто цілком незле, але коли вона незабаром загримотіла з ванної, вочевидь, послизнувшись і рукою збиваючи туалетну поличку разом із усіма афтершейвами, шампунями, дезодорантами та іншими такими предметами, Карл-Йозеф Цумбруннен, зненацька осамотілий на зібганих їхніми любощами простирадлах у зсунутих докупи ліжках, звернувся до високої готельної стелі з риторичним запитанням, як можна трахати жінку, в котрої майже повнолітня дочка. І замість високої стелі сам собі відповів: "Виходить, що можна".