Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Артур відчув, що внутрішня темрява не відпустить його, поки цього не станеться.

– Я все це бачив, - сказав він. - Я побіг за тобою слідом. І стояв трохи далі. У місячному світлі було чудово видно. Потім я пішов назад.

Насправді він дійсно йшов тої ночі слідом - але не за нею. Він збрехав, бо мусив збрехати. Невже з любові?

– То ти був там?

Вона подалася всім тілом йому назустріч. Це був єдиний порятунок для них обох - інакше можна було би сконати в цьому металевому гробі. Вони почали дико й боляче цілуватися, такого не траплялося вже кілька років - перелізши до нього на коліна, вона опинилася настільки близько, що все попливло й закрутилося: це було жадібне й відчайдушне борсання і трохи кусання, розгрібання тяжкого намоклого одягу в надії прорватися до тепла, до шкіри, якесь манаття полетіло на заднє сидіння, він таки віднайшов під десятим светром і живіт, і улоговину між грудьми; хапаючись вільною рукою за кишеню плаща (обережно, обережно, повторював єдине, що знав), він мимоволі натиснув на якийсь важіль і - слава конструкторам-імперіалістам! - спинка відкинулася назад, заржавіло скрегочучи…

Щойно тоді вони ледь заспокоїлись і продовжили вже цілком по-іншому - плавно та досконало, знайшовши напругу і ритм. Її ледь витягнуте від ніжності лице гойдалось над ним у спалахах, вона заплющила очі, розряди блискавок періщили по дахові, крилах і бамперу велетенського драндулета, але не заподіявши їм нічого злого, з шипінням відскакували, все виглядало майже так, як і в першу після їхнього знайомства ніч - його волосся теж було мокре (щоправда, нині трохи заважала бинтова геройська відзнака, але це тільки додавало любові), надворі так само сипало мокрим весняним снігом, розкладачка на кухні так само зрадливо двигтіла і тріщала усім каркасом, як оце старезне облізле сидіння, Рома так само прикривала рукою вуста, здушуючи стогони й зойки (так, тоді це було цілком зрозуміло: сон Колі в кімнаті, - але чого зараз?), а він так само захоплено і здивовано прибував неосяжними струменями радості.

(Тож коли звідкілясь із-понад хребта до них на саме дно провалля злетіла бліда, обліплена білим креатура з опущеними засніженими вусами і скорботно притулилася знадвору до шибки, вони нічого й не зауважили, перейняті виключно самими собою. А Мольфар, котрий раніше носив Ромине прізвище Воронич, тільки побув близько від них недовгу хвилину - і безсило відійшов, розвалився в білі снігові клапті).

Аж тоді їх прорвало ледь хрипкуватим і знавіснілим завершенням, після чого, як завжди, вони надовго і щасливо завмерли. Як не дивно - але громи і блискавки невдовзі по тому завмерли також. Точніше, вони рушили геть, пропадаючи в якихось віддалених світах. Лише рештки мокрого снігу ще сипалися з небесних резервуарів, але щоразу лагідніше й повільніше.

– Так гарно, - сказала Рома щойно тоді, коли вже можна було знову щось казати.

– Але ти могла роздавити яйце, - промурмотів Артур, зашарудівши плащем.

Вона почала сміятися, здригаючись у нього на грудях.

– Це була б жахлива втрата, - сказала вона і знову зайшлася сміхом.

– Не те, що ти подумала, - заперечив він.

І знову пошарудівши, витягнув з кишені плаща писанку - з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, до того ж із двома золотисто-хвилястими поясочками вгорі та внизу. Тепер її можна було роздивитися в місячному світлі, що зненацька заповнило собою все провалля разом з автомобільними скелетами й нутрощами і без перешкод проникло всередину їхнього притулку на колесах.

– О, а це звідки? - спитала Рома.

– Сам не знаю, - він потерся забинтованим чолом об її рамено. - Але це тобі. Подарунок на свято.

Вона обережно взяла писанку і потримала її в жолобі долонь. Тоді подякувала, торкнувши губами свій улюблений виямок у нього під адамовим яблуком.

– Подаруєш мені завтра, - сказала вона і поклала писанку до тієї ж кишені. - Сьогодні ще не свято. Я буду стрибати від несподіванки. І як я справді примудрилася не роздавити?

Вона знову почала сміятися, пригадавши, як він це вимовив, котяра-муркотун.

– А взагалі-то я знаю, як це сталося, - цілком поважно сказала вона через хвилину. - Просто я перестала бути незґрабною.

– Це відколи? - Артур вдав занепокоєння.

– Відтепер, - гордо сказала вона.

– Але мені подобається, коли ти незґрабна, - звівся він на лікоть.

– Справді? Ніколи не повірю! - вона лизнула його в ніс. - Ну добре, спеціально для тебе я ще трохи побуду незґрабною.