Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Тоді на екрані виник фронтмен "Королівської Крільчихи". Цього разу він виявився дівчиною з пляшкою пива і сигаретою в руках. Її відзняли десь у старому місті, на тлі того самого по-англійському розмальованого муру.

– Нас усіх у дитинстві лякали старим Антоничем, - розповідала вона, перебиваючи саму себе частими затяжками і ковтками. - Пам'ятаю, коли мої батьки вважали, що я нечемно поводжуся, то вони казали "От прийде старий Антонич і забере тебе до себе в темний підвал". Нібито колись таку людину в нашому місті поховали, а потім вона всюди з'являлася. Про це знали в кожній родині. Він жив по якихось підвалах, збирав порожні пляшки, макулатуру там усяку і ходив у такому довгому плащі. І розмовляв такою довоєнною мовою, з усіма тими фішками. Я часом справді боялась його, а часом не дуже. Одного дня я малювала на піску біля нашого дому свої таємні знаки, я їх сама вигадувала, а потім знищувала, ну тобто стирала з піску. Я намалювала один такий знак і вже хотіла його стерти, коли відчула, що наді мною хтось є. То був він, чоловік у довгому плащі. Я спочатку злякалася, тому що він сказав "Отсим знаком ти викликала мене. Чого тобі треба?". Тоді я стала дуже вибачатися, молоти всіляку фігню, що я випадково, не знала ітеде, а він зітхнув і пішов собі далі. Тепер я думаю, що то мені тільки снилось. Але все одно не можу його забути. Назва нашого другого альбо…

На цьому запис урвався, екран заповнився сіро-білою шиплячою масою, проте всі лишилися на місцях - почасти тому, що пані Рома все ще перекладала Цумбрунненові п'яте через десяте зміст розказаної щойно історії. Хоч історія для нього й не мала значення - головне, вона, Рома, зверталася до нього. І цього вистачало.

"Цікава коза, - думав Артур Пепа про дівчину з пивом. - Не змигнула й оком. Треба якось…," - але він полінувався фантазувати далі, як вони будуть знайомитися, курити й пиячити, говорити про поезію, музику, містику, секс і так далі - менше з тим, нецікаво.

– То як воно це саме… вам, пане професоре? - нагадав про себе Волшебник, видобуваючи касету з програвача.

– На мій скромний погляд, саме тут маємо загалом тактовне проникнення у світ архетипів, - радо заговорив Доктор, від чого Волшебник відразу пожалкував, що зачепив його. - Саме вони, згідно з Юнґом, утворюють зміст так званого колективного несвідомого. Їхній безпосередній вигляд, що вражає нас у сновидіннях і мареннях, має багато індивідуального, незрозумілого і навіть наївного. Архетип являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій він з'являється.

– Дуже вам дякую, - затрусив кудлатою головою Волшебник.

– Цей дивний місячний коханець, - не зупинився професор, - цей таємничий незнайомець у плащі є безумовним архетипом, постійно присутнім на межі несвідомого та свідомого у фантазійному світі кожної напіврозквітлої жіночністю дівчинки, що саме опинилась у стадії свого індивідуального трепетного очікування.

Останні слова професор Доктор вимовив, ковзнувши всміхненим поглядом по як завжди гранично відкритих ногах Коломеї й зупинивши його на її ледь спалахнулому лиці. І цього разу не витримала вона.

– Чи не краще продовжити на терасі? - енергійно запитала пані Рома, якій щось у цьому всьому не сподобалося.

Але на терасі ніхто й нічого вже не продовжив - усіх розморили такі нездоланні й безмежні лінощі, які трапляються лише на весняному сонці. Звідси - осування в сон, весніння, сонлива розм'яклість душ і тіл, блаженно-нірванне зависання, що починається десь у найтонших структурах кісток, заволодіває всіма без винятку тканинами, сповільнює кров і серце, а натомість мобілізує рецептори - чутливістю шкіри й ніздрів ми вподібнюємося до теплих тварин: так багато доторків і запахів, і жодному з них немає назви!

Що взагалі діялося з погодою? Чому це місце, знане передусім зі своїх циклонів, невпинно-пронизливих вітрів, боротьби між стихіями й атмосферними фронтами, сьогодні було таким нагрітим, ясним, сумирним і прозорим? Чому температура повітря сягала під сонцем двадцяти двох? Чому вітер був не вітром у полонинському значенні цього слова, а - лише вітчизняним поетам дається це надміру красиве слово - леготом? Чому все навколо - і скелясті визубні хребта, й білі вершини двотисячників, і кам'янисті недеї - було таким виразним, окресленим і винятково добре видимим? Чому з усіх можливих звучань і бринінь, поскладаних на дно цієї тиші, залишалося тільки одностайне стікання і скрапування талої води? І жодного пташиного крику? Як таке могло статися? Як могло статися, що навіть професор Доктор не виповів уголос: "Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог"?