Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

– Та ніхто й не заперечував, пане, - як міг іронічно, відбився Пепа. - Ви, напевно, сестри? - запитав він і Лілю, й Марлену водночас.

– Banusch, - дещо заголосно повідомила пані Рома, - ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialitat sozusagen, etwas wie italienische Polenta…

– Гаваріт па іспанскі, - прокоментував Пепа носовим голосом.

– Я знаю бануш, - квапливо запевнив Карл-Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.

– Сестри? - перепитала Ліля.

– Тіпа цього, - погодилася Марлена.

Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши вигукнув чи замалим не вигикнув:

– Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?

– Артур! - владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з-під соку, цього разу порожню.

– Артур? - перепитав Пепа, а тоді погодився. - Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.

"Уже старий, а ще нічо", - подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.

– Не звертайте увагу, - холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.

– Уваги, - виправив її Пепа. - Родовий відмінок - уваги. Знахідний - шию. Не звертайте шию. Гарні дівчатка, правда ж?

Пані Рома вдала, що запитання не до неї й голосно почала вставати з-за столу. І справді - скільки можна снідати? Вона підійшла до вікна, за яким того прозорого на рідкість дня було видно чималий шмат гірської країни і вкриті снігом верхи на українському боці.

Обидві подружки зі знанням діла перезирнулись, а професор Доктор виявився тут як тут.

– Це чудово, що ви так уважно ставитеся до слова, пане Пепо, - захоплено промовив він. - Це зраджує у вашій особі непересічного поета. Пам'ятаєте в Антонича: "Тоді слова швидкі й доцільні, // мов леза, схрещую з громами"?

– Що ви, що ви, добродію, - скромно не прийняв Пепа його похвали. - Куди вже там! З якими громами? Хоч самі по собі схрещення мене часом цікавлять, мушу визнати…

Але цього разу йому не вдалося піймати ані Лілиного, ані Марлениного погляду: дізнавшися, що цей вмазаний чудак всього лише поет, вони подумки в унісон сказали "свабодєн". Поетів їх змушували вивчати напам'ять у школі і це не було по кайфу. "Ну й пішли ви кобилі в тріщину, рагулихи дурні", - подумав у відповідь Пепа і закурив цілком брутальну "прилуцьку", від якої очікував ще сильнішого запаморочення, чи, іншими словами, розширення свідомості.

Карл- Йозеф дивився в бік вікна, бо йому над усе хотілося підійти до Роми і бачити щось таке, що видиме тільки їй.

– Es ist heute so unglaublich sonnig, dass wir dort auf der Terasse sitzen konnten, - проголосила пані Рома, не думаючи про наслідки.

Але слово Terasse виявилося почуте й іншими. У Лілі й Марлени воно легко засоціювалося з їхніми фантастично відкритими купальниками. Артур Пепа подумав, що непогано б завалитися в шезлонґ і дотягнути половину прихованої під ванною горіхівки просто з пляшки. Коля ледь утрималася, щоб не сказати вголос "Четвертий обруч - це обійми теплого вітру, кружіння енергій". А Ярчик Волшебник, професіонал, зробивши собі сьому велику канапку з холодною телятиною, сиром, кружальцями помідорів, листками салату, майонезом, сардинами та кетчупом, запитав зненацька у професора Доктора:

– А ви… це саме… казали, що дивитесь продукцію Голлівуду?… Я тут маю касету з моїм… ну, новим кліпом. Про цього вашого… "Старий Антонич" називається… Подивимось?

– Я лише казав, що кожна картина мусить бути відображенням глибокого відчуття, - з доброзичливою посмішкою відповів йому професор, - а "глибоке" означає "дивне", тоді як "дивне" означає "невідоме" й "незнане". Для того, щоби твір мистецтва був безсмертним, необхідно, аби він вийшов за межі людського.

– Ага, - кивнув режисер, - це правильно. А ви, пане Артур? Мене ваша думка також… ну це саме…

– Звертайся до мене на ти, старий, - дозволив йому Пепа.

А потім усі знову замовкли, навіть професор Доктор - напевно, щоб не дратувати суворих типів з персоналу і не відволікати їх від розмірено-відстороненого прибирання зі столу всього, що півгодини тому ще могло називатися сніданком.

Екраном велетенського і плаского "Телефункена" миготіли чорно-білі, переважно під брунатну сепію, кадри, що мусили б асоціюватися відразу з кількома популярними стилістиками, передусім з ретро і андеґраундом. Сам по собі цей технічний виверт жодною новацією не був, адже ним уже встигли досхочу накористуватися цілі леґіони кіноробів - від Берґмана й Тарковського і до недавнього Мулен Ружа. Новим було те, що все це діялось у Львові: щосекунди виникало якесь інше тло з черговим закапелком, старезним подвір'ям, смітником, підвальним лабіринтом, одного разу різко нахилилась і майже впала на глядачів ратуша з трубачем, іншого - розлетілась на друзки від вибуху Порохова вежа, потім якийсь дельтапланерист карколомно падав на промислові руїни Підзамча, а його штучні крила частинами відривалися й осипалися, вдаряючись об фабричні комини і кістяки кранів. Це слід було розуміти як знаки: дух катастрофи панував у цьому світі, кінець кінців і присмак апокаліпси.