Iван Бiлик - Меч Арея

Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…

До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє – в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?

Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.

У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:

— Княже Богдане, що ти за… за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.

— Нiчого не хочу.

Людота наполягав:

— Нi, ти наречи – я й зроблю теє.

— Нiчого не хочу! – вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! – пiдвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!

Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?

— Який меч?.. – не вiрячи, перепитав Богдан.

— Юрiв!

У князевi все отерпло. Вiн проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, – ухильно вiдповiв Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!

По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:

— У чiм клянешся, смерде?

— У тiм, що чув єси, – сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.

— Я не йму тобi вiри, смерде, – проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:

— Їв землю-м.

I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? – сказав Богдан. – Iди до мене.

— Куди се?

— До двiрця.

— Чого ради?

— До двiрця, та й годi.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, – одповiв Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.

— Я сам не маю хотi.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скiльки ж се має лiт Славута?