Iван Бiлик - Меч Арея

Се зачепило Богдана, й вiн сказав:

— Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!

Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.

— Їдьте, – сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. – Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.

Але нiхто не розходився. Всi чекали останньої волi, й Гатило сказав:

— У недiлю почнемо,

Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довгої свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, двоє по двоє виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Києвого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв.

Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрiєм.

Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав:

— Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи твої.

Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усiєю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:

— Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…

У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.

— Куди зiбрався-с?

— Пустiть! – глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.

— Злазь.

Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.

— Ходiм.

Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця:

— Розсiдлай.

А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.

Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.

— Що-с намислив проти вiтця? – тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: – Що-с намислив?

Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.

— А нiчого, – нарештi видавив син.

— Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора – то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються – не ми. За що стережеш зло на вiтця – речи!

Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.

Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.

— Заради… неї?

Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.

Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.

Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;

— Я-м хiть мав… молити вас… руки її…

Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.