Iван Бiлик - Меч Арея

Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.

— Ви чиї сте? – спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.

— Русьские.

— А хто сте?

— Славяне.

Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени.

Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодної землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i єм, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили їхнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi.

— Теперя нас десятеро, – закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. – Я да девять баб-маладух. А я уже стар для… Вигiбнєт род…

Гатило гаркнув:

— Де вони?!

Дiд перелякався:

— Кто?

— Фряги, й готи, й чудини!..

— Не вєдаю, баарiн. – Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило «баарiн» чи навiть «ба-рiн». – Но вєдаю, кто вєдаєт.

I розповiв, як їм проїхати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та Зємових.

За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися.

Гатило простояв на Iльменi до пiзньої весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв.

— Воротило мiж пiдлий, – сказав вiн новим городянам, – як i всi ви. Але нездоланний у сiчах i мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.

Й у кiнцi мiсяця квiтного першими дорогами Гатило подавсь назад, повiвши все ополчення й велiй полон у возах i за возами. Кiлька сот свеїв, узятих талями, вiн оддав Чернiгiвському князевi Божiвоєвi, своєму новому родичевi, чия донька нещодавно таки пiшла за Володового сина Остоя.

Там, де Сож-рiка впадає в Днiпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свiй i тестiв, пiшов просто до Чернегова, Гатила ж манив рiдний город Київ.

То було незбагненне. Вiн нiколи не думав, що може так сумувати за вiтчим вогнищем, i навiть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця – грекиня, бо її великi засльозенi очi ввижалися йому тепер i день i нiч. Нiхто його вдома не чекав – жодної рiдної людини. Навiть син молодший Юрко, двадцятишестирiчний сотник, їхав на чолi своєї сотнi поряд iз вiтцем.

А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Києвого.

Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зеленої липучої байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густої стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр простої вишиваної сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву приємно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши:

— Менi б отак, як старий стану…

Десятник же впевнено вiдповiв:

— Усi такi вони.

Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не є, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила – пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути її. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки приїдуть до городу стольного, – нехай спiває, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака…