Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Преподобний накручує себе в гримерці, ковтає якісь пігулки, п’є багато кави без кофеїну і голосно рецитує щось із «голі байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить іще більше, у нього вже перші приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розриває, і все тут. Заходить хтось із адміністрації: «Час,– говорить,– час іти,– народ вже чекає». Преподобний сьорбає з великої пластикової кружки свою безпонтову каву, обливає нею свою білосніжну сорочку: «Шіт,– говорить,– факін шіт»,– перекладачка пробує перекласти це чуваку з адміністрації, але той лише відмахується. «Ладно,– каже преподобний,– доведеться застібнутись на всі ґудзики, будемо як устриці, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усі ми під Богом ходимо»,– додає він і виходить у коридор. За лаштунками, під самою сценою, преподобний на мить зупиняється. Його увагу привертає повнуватий юнак у пісочному костюмі. «Нічого собі юнак,– думає преподобний і на мить пригальмовує.– Ти хто?»– питає він, і в залаштункових сутінках на мить зблискує корпус його наручного годинника. Какао завмирає й на мить втрачає дар мови. «Що ж ти мовчиш?– нетерпеливиться преподобний.– У тебе є ім’я?» Какао киває своєю великою головою, але ім’я не називає. «Ну, ладно,– утрачає преподобний рештки терпіння,– велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких їбанатів, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебиває її. «Потім-потім»,– каже він і йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого німба.

Какао вибалушено дивиться на те місце, де стояв преподобний, довго приходить до тями й ватяними ногами йде шукати сортир. Урешті знаходить, з останніх сил відчиняє двері, уповзає всередину й починає блювати. Я давно помітив— він коли нервує, коли в нього стреси чи що, він обов’язково блює, просто біда якась. Коли починається сесія, до нього краще взагалі не підходити, такий чоловік. «Господи,– думає Какао,– о, Господи. Невже це справді я, невже це справді до мене щойно підходив цей чоловік? Не може бути, я, звичайно, знаю собі ціну, у мене гарні друзі, у мене мама в бібліотеці працює, мене в Макіївці непогано знають і в Міловому, але щоб отак! Не знаю навіть, що й подумати»,– думає він і знову починає блювати.– Як же це,– думає він, відблювавшись,– це ж кому розповім— не повірять. Скажуть, що ти гониш. Блін, сам собі не вірю— жив, як жив, чесно робив свою справу, нікому не заважав, нікого не підставляв, можливо, це і є дяка Господня. Інакше як, як— просто не розумію, як так сталося, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв і підійшов чоловік, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ “РОЛЕКС”!!!»

Какао ще раз схиляється й бачить на підлозі, поруч із раковиною, стосик брошурок із проповідями преподобного, він побожно бере одну, розглядає трішки пожмакане обличчя Джонсона-і-Джонсона, розглядає «ролекс» на його руці і, посміхнувшись, ховає брошуру до кишені свого пісочного піджака.

– Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри!– перекладає тітка в костюмі). Господь маніпуляціями своїх божественних рук зібрав нас тут докупи! (Господь проробив певні маніпуляції,– перекладає вона.– Купу.) Так подякуймо йому за те, що ми тут зібралися— і ви, і я! (Тож дякую вам, що ви тут зібралися, і я.) Я говорю вам, брати і сестри,– устаньмо, устаньмо й прочитаймо молитву, в ім’я Господа, алілуя! (Алілуя,– не зовсім розуміє його тітка.) Господи, кажу я! (Він каже: «Господи».) Подивися на цих людей, котрі тут зібралися цього ранку! (Зранку вже зібралися.) Їх привела сюди твоя божественна любов, чи не так? (Їх привела сюди не так любов.) Так, Господи! (Так.) Так, алілуя! (Тітка мовчить.) Але ви можете запитати, чому ти, преподобний Джонсоне-і-Джонсоне, говориш нам про це, ми знаємо все це, про нас— так краще покажи чудо! (Ми знаємо про вас все!– погрозливо говорить тітка.– Можете запитати.)

Я хочу розповісти вам одну історію, я хочу вам показати на конкретному прикладі, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. (Я хочу вам, наприклад, показати, ви розумієте, що я маю на увазі.) Одна дівчина з Південного Коннектикуту (Одна дівчина з півдня) жила у великій скруті (жила собі на півдні), вона не мала батьків, не мала друзів, не мала власного психолога (вона займалася психологією, була психологом, власним), вона зовсім утратила надію на Боже одкровення, і її дні тяглися безкінечним потоком (вона все втратила й тяглася без кінця). Алілуя! (Тітка мовчить.) Одного разу на її шляху трапився божий чоловік, пастор (у її житті з’явився чоловік, мужчина), і він сказав їй— сестро! (це була його сестра) сестро! (ще одна) зупинись, це кошмарно— ти сама зачиняєш двері, крізь які міг би увійти до тебе Ісус (зачини двері,– сказав він,– до тебе може прийти кошмарний Джізус). Для чого ти це робиш? (Що ти для цього робиш?) І він пішов від неї, він мав уже досить її зневіри. (Старий, виявляється, мав її, і він сказав досить. І пішов.) І вона лишилася сама, і її дні далі тяглися безкінечним потоком. (І вона далі тяглася сама.) І ось одного разу, коли вона поверталась із закупів (Одного разу вона таки потрапила на шопінг) і переходила через вулицю, якийсь п’яний автолюбитель не зміг як слід пригальмувати і збив її з ніг (вона була вже така п’яна, але не могла спинитися й падала з ніг, як автолюбитель), і, коли вона прокинулася в реанімації, на операційному столі (вона прокинулася на столі, ну там п’яна, брудна, у порваному одязі, шалава), під скальпелем хірурга (на ній вже був хірург), вона не могла згадати свого імені (вона не могла його навіть згадати. Та вона все забула, вона п’яна була, алкоголічка кончена), вона втратила пам’ять! Вона зовсім нічого не пам’ятала (пропила все— і хату, і вєщі, гроші зняла з книжки— теж пропила, знайшла хахаля, почали самогон гнати), вона не пам’ятала, звідки вона (звідки вона така взялася— бідкалися сусіди), не пам’ятала своїх батьків, свого тата, свою маму (твою маму, казали вони, що за курва підселилася до нас у під’їзд, нам скоро електрику відімкнуть через її апарат), вона забула все своє життя (усе своє життя ми тут пашемо, а ця прошмандовка прийшла на все готове, ще й хахаля з собою привела), і, коли вже всі, навіть лікарі, утратили надію (ми тобі, сука, покажемо будинок зразкового побуту й моральний кодекс будівника комунізму. Ми тобі, падла, ноги повідриваємо. А хахаля твого в диспансер здамо, хай лікується), їй раптом з’явилося Боже одкровення (а то зовсім оборзєла, сучка привокзальна, з хахалем своїм, прошмандовка, думає, що ми за неї за електрику платити будемо, думає, вона тут найрозумніша, тварь морська, і ще цей, хахаль її, йобаний-смішний: здамо в диспансер, і кранти, та хулі ми тут із ними ручкаємося— зараз визовемо участкового, обріжемо провода, і хахаля її теж обріжемо, теж мені— моряк торгового флоту, йобаний-смішний, прийшли тут на все готове, прошмандовки, блядь), і Бог сказав їй (на хуй, на хуй з пляжа, дєвочка, ми все своє життя тут пашемо, а ти думаєш що— найголовніша, за хахаля за свого думаєш сховатися, за морячка? Диспансер за твоїм морячком плаче, ось що ми тобі скажемо, да-да— диспансер).