Сергей Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

«Так, пацан,– каже один із них, очевидно, старший або нарваніший.– Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз уб’ємо».– «Почекайте-почекайте,– кажу я,– ви не розумієте— у мене все гаразд, може, я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов?»– «Куди ти йшов?– кричить старший.– Ти застряг у дверях, люди зайти не могли».– «Серйозно?– питаюсь.– Ну, мене, очевидно, підштовхнули».– «Хто тебе штовхав?– кричить той самий.– Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг».– «Добре-добре,– кажу я,– може, я піду туди і ще раз спробую, добре?» І я справді намагаюся звільнитися з їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.

І ти, блядь, ти— який іще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі— ти раптом годен підтримати будь-які репресії та каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку й уболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний виродок, що забув терпкий запах роведе. Фашизм саме так і починається— учорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернувся з фронтів і окопів переможцями, уже за якісь десять-п’ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось у чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає й осідає під вагою силікону, яким саме себе і накачує.

– Так,– говорить один із фашистів,– викладай, що там у тебе в кишенях.

– Не можу,– кажу.– Спочатку наручники зніміть.

– Не вийобуйся.

– Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх надягнете.

– Ну да, ми їх знімемо— а ти знову тікати. Витягуй-но, а то по голові дістанеш.

– Ви не маєте права мене бити,– кажу я фашистам.– Я деканові зателефоную.

– Це ми зараз деканові зателефонуємо,– говорять фашисти.

– Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.

– Не пизди багато,– говорять вони.

Так, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я ще й далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в голові.

– Зараз ми тебе сфотографуємо.

– Це ще для чого?– питаю.

– На пам’ять,– сміються фашисти.

– А де у вас тут газова камера?– знову питаю я.

– Що?– не розуміють вони.

– Ну, камера,– кажу я.– З газом.

– Ага,– говорять вони.– І з душем. Зараз буде.

«Зараз вони мене розстріляють,– думаю я.– Виродки фашистські». І тут до кімнати входить огрядний капітан, у сенсі не капітан корабля, років п’ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутербродів на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс, і вирішив за нього триматися, ну, не за кітель, звичайно.

Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, у тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили, й усе тут, і викинули, так що можеш тепер пишатися своїми протезами й медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталося? На що тебе перетворила система? Як же так— ти ж непогано починав, ще тоді, у свої шістнадцять-сімнадцять, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на капепе після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі нікого не розуміють, нікого-нікого.

– Ким же ти будеш?

– Учителем.

– Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п’яний увесь.

Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей виродок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашистів ніколи не можна покладатися, обов’язково здадуть.

– Скажіть, а як вас звати?

– Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.

– Як?

– Плоскіх.

– Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?

– Валяй.

– Миколо Івановичу…

– Ну?

– Ви розумієте, я взагалі не п’ю.

– Я бачу.

– Серйозно. Не п’ю. Узагалі.

– А що ж ти так нахуячився?

– Миколо Івановичу, ви розумієте… Це мій декан.