Василь Кожелянко - Котигорошко

Він вигнав зі свого кабінету обох патріярхів офіційної церкви, які прийшли просити голову КУУУ, аби він довершив те, чого не встигли зробити «чорні колобки», — тобто перестріляв усіх телесиків. Котигорошко сказав патріярхам, що хоча й поки що в Україні церква не відділена від держави, проте Конституція України Гарантує громадянам свободу віросповідання (а він же ж уже Гарант Конституції, дію якої, щоправда, тимчасово довелося обмежити), а потім хай панове патріярхи спочатку подолають розкол у своїй церкві, якщо вже претендують на провідну духовну роль у країні, а потім поговоримо, а поки що йдіть собі геть. Не заважайте займатись наведенням порядку, зміцненням законности і ліквідацією наслідків злочинного узурпатора Вернидуба.

Він нарешті знизив податки і суттєво скоротив бюрократичний апарат. (Забігаючи наперед, необхідно зазначити, що з часом, по мірі зміцнення особистої влади Котигорошка, той самий апарат не лише успішно регенерувався, а й збільшився проти початку Котигорошкового правління вдвоє).

Аби завершити свої, як він вважав, прогресивні реформи, Котигорошко задумав укласти дружній договір, ну, там про мир і ненапад, з Атлантидою, але з того нічого не вийшло, — на заваді стала війна. Україно-атлантидська.

Усе розпочалося з невеличкого острівця у середній частині Атлантичної протоки. Номінально цей острів, що називався Туле, був незалежною державою, а фактично — сателітом Атлантиди. Державну незалежність цій території гарантувало те, що князівство Туле було неофіційним центром світового окультизму і забобонні вожді Атлантиди просто боялись зазіхнути на хай формально-декоративний, але суверенітет Туле. При владі були втаємничені найвищих ступенів посвячення: на вершині — князь-іпіссимус, міністрами — ієрофанти, губернаторами провінцій — маги, навіть головами сільрад там були знахарі, ворожбити і чаклуни-аматори.

Після того, як до влади в Україні прийшов Котигорошко, а разом з ним відомі в світі езотерики, такі, як панове-майстри Доброзол, Побиван, Пта-Пташник, А.Г.Ріппа, Верховний Синкліт Туле та особисто князь-іпіссимус Дія VI-й Воліяні проголосили про зміну вектора зовнішньої політики князівства Туле: переорієнтацію з Атлантиди на Україну. Котигорошко знав, що за цим має йти, тому, не чекаючи офіційного запрошення князя-іпіссимуса, послав до берегів Туле 7-й Атлантичний флот ВМС України. Те саме зробила й Атлантида. Біля острова Туле вони зустрілись і влаштували Грандіозну морську битву. Ніхто не переміг, але відчутних втрат зазнали обидві сторони. Війна розпочалась.

Голова КУУУ генерал Котигорошко видав указ про переведення всієї економіки держави на воєнний режим і оголосив часткову мобілізацію резервістів.

Поки що бойові дії точились на морі та в повітрі, але після кількох місяців такої війни атлантидські війська несподівано напали на дружній Україні Китай, змусивши таким чином послати в цю країну сто українських дивізій — згідно зі статтями Багдадського військового пакту. Не встиг Котигорошко як слід оговтатись від цієї біди, як атлантидці напали на не менш дружнє Україні Перу. І туди Україна змушена була послати два корпуси війська, згідно уже з умовами Тенічтотланського оборонного союзу.

Українські вожді зрозуміли тактику противника: хитрі і підступні атлантидці, завдаючи удари по дружніх Україні державах у різних куточках світу, намагаються розтягнути найбоєздатніші українські війська, аби — що зробити? Правильно, вдарити в саму Україну, коли значна кількість її війська буде розкидана по планеті. Питання лише, яким чином буде спрямовано вістря головного удару — через Гелію, через Арабію чи, може, Скандинавію або Африку?

Атлантидці вдарили із заходу. Їхні залізні дивізії швидко пройшли Гелію і Германію і взяли Перемишль. Ситуація

стала настільки загрозливою, що Котигорошко особисто виїхав до Львова і взяв на себе командування Західним фронтом. У камуфляжі без знаків розрізнення (під який, щоправда, за наполяганням особистої охорони він, одягав натільний бронежилет), у титановому сферичному шоломі голова КУУУ генерал Котигорошко разом із батальйоном спецняків носився фронтовими позиціями, наводячи жах не стільки на ворогів, скільки на своїх. Він розстрілював командирів полків і дивізій лише за пригнічений вигляд, він підіймав українських вояків у атаку, сам ідучи у перших шеренгах, він робив нічні рейди з розвідниками ворожими тилами — і за кілька місяців добився того, що бойові дії набрали позиційного характеру. Українські війська уже не відступали, а успішно стримували ворога, і навіть подекуди переходили у наступ. Проте до повного перелому війни на користь України було ще далеко. Адже добра частина Европи була під чоботом брутальної атлантидської вояччини, а це ж якщо не священна українська земля, то територія наших союзників.