Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— У мене немає квитка, — не знати чого відказує Кафка, хоч квиток у нього є.

— Тоді доведеться заплатити штраф, — радіє контролер.

— Добре, я заплачу, — слухняно погоджується Кафка. — Заплачу за себе і за… Тут ще один пасажир не має квитка.

— І вас обох я висаджу на найближчій станції, — суворо додає старий контролер.

«Оце вже ні, — думає Кафка. — Доведеться йому показати квитка… І коли повернуся до Праги, обов’язково прочитаю цього зануду Флобера, якому, бачте, всього лиш захотілося постояти біля дверей. Певно ж, уже є переклади його німецькою».

Для мене, хай пробачить вже дуже шанований Іван Петрович Котляревський, новітня українська література (сучасна, така, яка твориться значною мірою й тепер) починається не з «Енеїди», а з «Катерини» Тараса Шевченка. Бо «Енеїда», хоч і написана живою нашою мовою, все ж є переспівом, травестією, а радше пародією на Вергілієву «Енеїду». А «Катерина» — твір воістину новаторський. Не лише для того часу.

Прийнято чомусь вважати, що Шевченко попрощався з романтизмом пізніше, коли побував в Україні й заново, вже очима дорослої, зрілої людини побачив тодішні українські реалії. За таких тверджень хочеться спитати: «А “Катерина”?» («Гайдамаки» все ж історія, суміш романтичних візій і кривавої драми).

«Катерина» написана 1838 року, того самого, коли Тарас Шевченко, двадцятичотирирічний українець, нарешті став вільною людиною. Наприкінці того пам’ятного року й народилася поема, з якою в українську літературу увірвалося, зашуміло, заплакало, заридало реальне українське життя, таке, як воно тоді було, а сказати б правильніше — заростало чортополохом, крізь який ледь-ледь пробивалося правдиве зерно.

Про «Катерину» написано багато. Переважно засуджувалася легковажність, сліпа довірливість самої Катерини, котра так легко віддалася заїжджому москалеві. І москалеві діставалося. А от батькам Катерини співчували, писали про їхню драму, біль, коли мусять, мовляв, заради захисту моралі, народної моралі, вигнати з дому рідну дочку. Недавно довелося навіть прочитати, що захищали одвічну родову мораль. Так і хотілося сказати: киньте, шановні, щось тут не так. Якщо ця мораль здатна призвести до загибелі людини, а її дитину зробити нещасною, поламати долю — то я проти такої моралі.

Звичайно, Катерина зробила недобре. Утім, чому недобре, адже не просто шукала лакоминки, а покохала, довірилася коханому?! Мати й батько, особливо мати, нібито страждають, проганяючи збещещену дочку. Звичайно, той москаль-офіцер робить украй підло, обдурюючи, а потім кидаючи дівчину. Але ще підліше, огидніше чинять найрідніші люди — батько й мати Катерини.

Якщо добре вчитатися в поему, то бачимо, що чинять вони виключно під впливом людського осуду, під впливом глузувань отих кумась, цокотух, яких виразно засуджує й поет:

Страшні, разючі в поемі сцени поневірянь Катерини, яку люди (добрі, лагідні українці) не пускають з маленькою дитиною переночувати, сцена зустрічі з батьком-зрадником малого Івася, самогубства бідної покритки. Але для мене найстрашніші слова Катерининого батька:

Легше від того, що піде поневірятись рідна дочка? Що він підписує вирок не тільки їй, внукові, а й своїй самотній старості? Родова мораль? Але ж Івась не ставав яничаром, не йшов за батьком у Московщину, а лишився б удома, виріс би щирим українцем, орав би землю, а не просив милостиню, доглядав би діда з бабусею, співав би українські пісні. Літературні твори, спогади показують зовсім інші долі, коли не раз дівчата-покритки виходили заміж за вдівців, а то й парубків. Батьки ж Катерини визначили дочці найболючішу, найтрагічнішу долю. У чомусь вони гірші за Гонту з «Гайдамаків», який, бажаючи стати лідером повсталого натовпу, вбиває рідних дітей. Відсутність звичайного милосердя — це й відсутність моралі за великим рахунком.

Так, долю Катерини можна проектувати на долю України. Скільки простих і не дуже людей (українців!) зраджували їх. Катерину і Україну. Ну, а думка — а що скажуть сусіди (по вулиці, селу, державі)? — не раз змушувала ставати тих же українців підляками й душогубами. Ота залежність від чужої думки, чужих слів починалася саме на побутовому рівні. І навіть ставала та продовжує ставати основою нашої державної політики.