Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Але буває, що діти підростають і так і залишаються всуціль білими чи з небезпечними, яскраво вираженими білими смугами. Тоді біда. Таких батьки власноруч виганяють із дому-гнізда. Таких не приймають і воронячі зграї.

Білі ворони (назвемо всіх — і зовсім білих, і білуватих, і з білими смугами — для зручності так) поділяються на дві підгрупи за своїм стилем поведінки чи, кажучи ще більш людською мовою, стилем життя.

Перша підгрупа — це ті, що швидко — після перших ознак неприязні з боку пернатих, але чорних родичів — усвідомлюють: вони не такі, як інші, ті, інші, не хочуть мати їх за своїх. Зазнавши кількох ударів дзьобами чи лапами, втративши трохи пір’я, ці ворони надалі усамітнюються, ведуть свій особливий спосіб життя. Як би їм не хотілося бути у зграї, де й на здобич можна натрапити швидше, і затишніше й безпечніше, вони не ризикують більше наближатися. Самі шукають їжу, якщо треба — будують у непомітному потаємному місці гніздо. Вельми рідко, але буває, що зустрічають пару, тоді такі білі ворони бувають по-особливому щасливими, начеб поміченими перстом долі.

Але так буває рідко. Їх зазвичай чекає доля самітників або ж короткочасне парування із чорними чи білими особинами протилежної статі, котрі, буває, підлітають до них чи допускають до себе заради цікавості — а які ж вони, ці не такі, як інші? Та ці парування вельми нетривалі, подруги чи новоявлені кохані, що ризикнули спілкуватися, швидко повертаються до зграї, іноді після доброго прочухана з боку тих, хто помітив таку єресь у їхній поведінці. Отож, перші з «біляків» живуть самотою, самотою і вмирають, якщо не від пазурів і дзьобів зграї, на яку, теж буває, натрапляють несподівано. Утім, життя і досвід привчають їх остерігатися зустрічей із воронячими зграями.

Друга підгрупа — це ті білі ворони, яким уперто хочеться бути такими, як і всі, як їхні чорні, сірі чи темно-сині брати. Побиті й прогнані раз і вдруге, а то і втретє та четверте, вони вперто вертаються до зграї. Одні тому, що не розуміють: чому ж їх проганяють і б’ють? Інші розуміють, що вони якісь не такі, але вважають, що це не суттєво, бо ж у них, як і в решти, дві лапи, два крила, один дзьоб. І каркають так само — чого ж іще? Вони мов хочуть сказати, а то й кажуть криком, часом відчайдушним: ми ж ваші. Ми справді такі самі, колір — хіба це так важливо: білий, чи чорний, чи сірий, чи ще якийсь? Ми хочемо бути поруч, ми будемо вам корисні, дорогі брати й сестри, ми приймемо і сприймемо серцем всі ваші правила і закони, тільки візьміть нас до себе, самим жити так незатишно й самотньо.

Але їхні благання лишаються без відповіді, або ж відповіддю стає та ж агресія, побиття, а то й забиття до смерті. Ті ж, хто лишаються живі, зализавши рани, знову й знову роблять безуспішні спроби потрапити до гурту. Вони мов сподіваються на якесь диво, не вірячи, що все повториться знову і знову — остракізм, побиття, вигнання. Щоправда, є й такі, що тільки наближаються й за перших ударів тікають, хоч за деякий час роблять спроби наблизитися знову, ще і ще раз спокушуючи долю.

Та найтрагічнішу ситуацію, як розповідав мені знайомий орнітолог, довелося спостерігати одному його колезі. Він зауважив якось пару білих (чи білуватих) ворон. Той орнітолог порадів за них, так ніжно ця пара ставилася одне до одного. Коли котресь із них знаходило насінину, крихту хліба чи іншу поживу, обов’язково ділилося з іншим. А як зворушливо вони чистили одне одному пір’я, як торкалися одне одного дзьобом до дзьоба! Та, як виявилося, належали вони до різних підгруп чи підвидів за характером білих ворон.

Якось орнітолог став свідком, як одна з білих ворон (за йому відомими ознаками він визначив, що це самка) раптом стривожилася, знялася в повітря, відлетіла трохи і стала кликати свого коханого.

— Кар! Кар! — голос її, орнітолог міг би заприсягтися, був тужливим, хоч і закличним.

Незабаром той чоловік усе зрозумів. На деревах неподалік приземлилася зграя чорних ворон. Летіти до них і закликала біла ворона свого коханого. Та він не послухався. Підлетів трохи, каркнув і спинився.

Повагавшись, біла ворона все ж полетіла до чорних одноплемінників. Сіла вона спочатку на окрему гілку, а потім перелетіла ближче. Тут на неї й звернули увагу спочатку один чорний птах, потім інший. Перший удар був, очевидно, не дуже сильним. Та від другого бідолашна білявка не втрималася на гілці. Звичайно, вона не впала, а легко приземлилася, розкривши крила, хоч і захиталася при цьому. На неї налетіла одна ворона, потім друга, третя, четверта. Били по черзі.