Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Нарешті її напарник не витерпів і собі полетів до місця побоїська. Угледівши нову жертву, ворони кинулися за ним. Все ж йому вдалося втекти, а заодно й відвернути увагу від своєї подруги.

Через якийсь час він вернувся. Чорної зграї вже не було. Біла ворона безпомічно лежала на землі. Коли ж ворон підлетів до неї, вона заворушилася, спробувала підвестися. Їй це, хоч і не з першого разу, якось вдалося. Зрештою, вона, геть поскубана, з плямами крові на пір’ї, поволі пошкандибала по холодній сирій землі. Поруч, раз у раз торкаючись її крилом, немов підпираючи в цій нетвердій ході, дибав її вірний білий товариш.

— Через кілька днів вона таки змогла злетіти, — сказав той орнітолог. — Але відтоді я перестав за ними спостерігати. Не стачило сили. Я знав, що буде далі. А допомогти їм нічим не міг.

…Як тобі, моя люба біла воронко?..

Коли звідкись у черговий раз прилітає вітер, часто приносить із собою запахи. Трави, диму, листя, тварин, бензину, пилу, багатьох ознак присутності в нашому світі людини. Ледь уловимі запахи.

Якось відчув на хвилю щось незрозуміле.

Вже потім подумав, що воно було схоже на запах дитячих пелюшок, які не випрали, а просто чомусь повісили просушитися.

Але часто вітер нічим не пахне. Він просто вітер. Про такого кажуть — свіжий вітер.

За вітром підсвідомо очікуємо дощу. Особливо коли небом пливуть великі важкі хмари.

Інколи здається, що вітер не розгойдує, намагаючись зламати, дерева, бо — сильний, а гойдається на гіллі. Може, згадав час, коли був молодим, юним вітерцем, вітерцем-дитиною, а може, прилетів зі степу чи й пустелі, де дерева не ростуть, де є простір, у якому можна донесхочу розгулятися, але не можна ні за що зачепитися.

І взяти із собою запахи чи хоча б один запах. Який полетить із тобою.

Наприклад, першого міста або першої людської оселі, що виникне на шляху.

Старого верблюда, що задумливо вдивляється в безкінечний простір, мовби прагне побачити вітер, який обвіває своїм гарячим диханням боки.

Вітру хочеться підхопити його, перенести через море, що відкриється он за тим пагорбом… Хай би його побачили там, де ніколи не бачили живих верблюдів.

А вже за морем старий абориген іншої землі віддає вітру цівку сивого, як і сам, диму зі своєї люльки. Дим неминуче розсіється, сам стане частиною вітру, але якась його молекула збереже… як це тепер модно казати… Свою ідентичність?..

Зрештою вітер — це теж потоки невидимого, але відчутного, сконцентрованого повітря. Він десь неминуче ослабне. Вже слабне.

— Такий вітрисько, — каже жінка, котра збирає з мотузки і гілок дерева розвішані вже сухі речі. На мить притуляє одну з тих речей, може, сорочку чоловіка, до обличчя, вдихає запах. Враз на обличчі проступає збентеження. Вона вловила щось чуже. Чи досі не знане.

Потім посміхається. Бо пригадує, як та сорочка пахла потом. А вона знайшла в кишені сховані чи забуті гроші. Віддати чи теж приховати… Дорікнути чи віддати з посмішкою? Зрештою вирішила, що купить на них хліба, якраз скінчився, буде на вечерю, коли чоловік повернеться з роботи.

Дорогою бачить морозиво, яке продає засмагла дівчина з облупленим носом. Купує цілих три порції. Для себе, чоловіка і внука. Внук має прийти завтра, вона покладе морозиво в морозильник.

Але це буде після того, як промчиться і десь заспокоїться вітер. І вже не буде вітром.

Поки що жінка несе випраний одяг до хати. Вітер наостанок намагається вирвати з її рук хоча б маленьку хустинку. Та далі летить тільки ледь вловимий запах свіжості. І розтає.

У повітрі раптом починає відчуватися інший запах — чогось прілого. Ні, начеб не прілого, а прогірклого.

Раптом думається: то пахне час. Древній, старезний час. Вітер десь підхопив його частинку, що перетворилася у запах.

На подвір’ї нашого будинку, яке його жителі називають аеродинамічною трубою, вітер завжди особливо відчувається. Як каже один мій знайомий: проти фізики не попреш. Можна тільки відкрити ще не відкриті її закони. Просто в якийсь момент відчути — те й те відбувається тому то й тому.

Претендую на закон потреби вітру в запахах. Для чогось же він їх підхоплює за собою…

Старезний ворон сидить на гілці дерева, яку розхитує вітрисько, сидить чіпко і, здається, каже:

— Чоловіче, вітер проживе і без цих законів. Нащо вони йому? Вони є, і він є. А може, й немає їх. Чи ти, може, сьогодні десь хильнув?

«У тому-то й річ, що ні, — відповідаю подумки ворону. — Просто настрій такий. І хочу вловити якийсь нерозгаданий запах. Щось несеться в повітрі, пахне, а що…»