Владимир Лис: Місяць, обмитий дощем

Пізніше я подумав якось, що в тому епізоді відбилося те, що становить одну з основ моєї творчості — прагнення гармонії з природою і світом, але й неможливість цієї гармонії, недовіра й підсвідоме відчуття загрози: «То ж вовк, дитино!» — може, й започаткувалося з тієї зустрічі.

Гірка. Між нашим хутором і селом Згорани були болітця й поле, а десь посередині — невелике підвищення, за поліськими мірками — гірка. Одного разу я, малий, вийшов на ту гірку й почав дивитися у бік села, де я був раз чи два з мамою в родичів. Пригадую, як тоді злякано й водночас зацікавлено озирався усібіч, йдучи сільською вулицею. Тепер же мені захотілося туди, у село, піти самому. Я дивився довго. Виднілися дерева, садки, з-за них визирали хати, а далі блищала на сонці баня сільської церковки. Там був зовсім інший світ, ніж у нас на хуторі.

Я дивився й дивився, вже рушив було далі, але згадав, що попереду, за полем і лозняками, річечка, яку доведеться переходити. Річку я, може, перейду, можна й піти до шосейки, де є міст. Але що чекає мене самого там, в загадковому селі… До того ж он видніються могилки (кладовище), попри які доведеться йти. А в селі незнайомі люди і, певно ж, пси. І я повернув назад.

Але ще не раз приходив на ту гірку. Дивився на село. І все нестерпніше хотілося туди. Мине кілька років, батьки, а отже, з ними і я, переселяться в село. Я добре освою його, ходитиму до школи, і мені… Мені дедалі гостріше, нестерпніше кортітиме у більший світ. І я помандрую освоювати його, коли отримаю, як тоді казали, «атестат зрілості».

Перехід. Як виявилося, не тільки я прагнув потрапити до села. Тато Сава прийшов на хутір приймаком з іншого хутора, біля сусіднього села Перешпа (нині Заозерне). Стосунки з владним, деспотичним тестем дідом Федором відразу не склалися. Правда, в хутірному житті була трирічна перерва, коли батьків разом із малим мною вивезли «на перевиховання» як неблагонадійних (татів брат, дядько Павло, отримав свої 25 років за співпрацю з УПА) у придніпровські степи.

Там я робив свої перші кроки. Як після смерті Сталіна ризиковано верталися на рідне Полісся — то окрема, схожа на детектив, історія, яку я, може, розповім іншого разу. Але після повернення нічого не змінилося, боротьба, конфлікти тата з дідом відродилися з новою силою. І тато, за діяльної підтримки мами Оксани, почав будувати в селі власну хату. Разом ночами возили крадькома деревину з колгоспного лісу. Дід, правда, казав, що хату зять збудує тоді, коли він без люстра своє вухо побачить. Але хата росла, мали перебиратися десь за рік, та взимку, перед Новим роком, після чергового конфлікту тато рішуче сказав: все, завтра йдемо жити в село. Жінки було в крик: хата ж недобудована, пожди хоч, поки високосний рік закінчиться, та тихий, спокійний тато вперся — йдемо і все.

Уранці надворі була хоч і не вельми сильна, та все ж завірюха. Уже й дід сказав: погиркалися, мовляв, то й що, лишайтеся. Але тато заявив, що раз надумалися, рішення міняти не хоче. І ми вирушили раннього ранку, ще тільки ледве просіювалося зимове світло, до села. Той перехід теж не забуду ніколи. Попереду процесії ішла бабуся Палажка, яка вирішила нас супроводжувати, з іконою в руках, тато, ведучи на налигачі корову, ніс клунки, мама — маленького сина Іванка і теж клунок. Свій клуночок мав і старший я.

Той шлях, перехід — крізь завірюху, стежкою, повз замерзлі болота — я порівняв якось жартома з українським шляхом до Європи, Євросоюзу. Щось у цьому є. Як і в татових словах — раз вирішили, то відкладати не треба. І ми дісталися до оселі без підлоги в єдиній кімнаті, стали жити в ще не побіленій кухоньці і все доводити до ладу. Дворічний братик Іванко пару тижнів плакав і повторював: «Хочу до свеї доми, то не наша дома». Але то була таки наша дома, наша хата, наша оселя.

Півень. Ми жили вже в селі, але діти, особливо влітку, багато часу проводили на хуторі. Вабила чарівна природа, яку ми відчували по-дитячому інтуїтивно, добре знайомі місцини на хуторі й довкола нього. І диво-бабуся Палажка з її дуже своєрідною, як би тепер сказали, харизмою, непомітною на перший погляд, але теж якось інтуїтивно відчутною, її казки й просто історії, але з вовкулаками й русалками, які вабили.

Я того літа перейшов до третього класу. Треба сказати, два перші класи я вчився сяк-так, на трієчки-четвірочки, хоча Олександра Григорівна, моя перша вчителька, кілька разів казала, що я можу вчитися значно краще, і радила більше читати. Це я й старався робити під час канікул.