— А чого у сорок восьмому році перестали копати? — спитав я.
— Бо тоді в селі знов став колхоз і я зрозумів, що землю все одно скоро заберуть, — відповів дід. — То нащо було копати?
І землю таки забрали. Але дід, як міг, захищав свій хутір. Довкола села, я потім підрахував, було десь до двох десятків хуторів. І всіх їх наприкінці сорокових — п’ятдесятих років знесли. Лишився один-єдиний наш Кусий хутір. Дід, як міг, правдами й неправдами, оберігав його. Якось, уже пізніше, я почув од нього:
— Володько, я ж мусив до Паски і Дмитра (храмове свято в селі) годувати два кабанці — їден собі, другий — начальству. Або півсвині їм віддавати.
За те, щоб дозволили лишатися на хуторі, де не було електрики і радіо, щоб його не знесли, як інші. А ще час від часу на хутір завертали голови колгоспу, сільради, парторги, агрономи, які часто мінялися, іноді з візитерами з району. Знали: дід Федір нагодує, напоїть самогонкою, ще й на дорогу дасть. Треба сказати, що дід не випускав цигарку-самокрутку з рота, смалив, як чорт (слова прабабці Пріськи), але до спиртного був байдужим. Міг випити хіба якусь чарку на велике свято. А ось начальнички, самі ласі до «смирдюхи» (бабусина назва самогонки), примушували пити й діда, шантажуючи, що інакше знесуть хутора — відсталий символ колишнього життя.
Одна сцена назавше врізалася в пам’ять. Якось, коли мої тато й мама разом з нами малими вже перебралися в село, я, підліток, завітав на хутір. А там, як не раз бувало, сиділа за столом весела компанія — колгоспний голова (до речі, колгосп у нас спершу називався імені Чапаєва, потім після укрупнення — імені Кагановича, далі «Світанок», а ще далі, на довгі роки, аж до самої ліквідації — «Правда»), парторг, міліціонер і двоє незнайомих чоловіків, очевидно з райцентру. Коли я зайшов, непрохані гості якраз переконували діда, щоб випив із ними.
— Та я ж, хлопці, вже випив, і не їден, а три рази, — пробував відбитися дід.
— І ще випийте, — наполягав голова, а що дід відставив склянку, повернувся до сотрапезників: — Нє, Федір Іванович нас таки не уважає. — І до секретаря парторганізації: — Все, їдь у село, бери бульдозера, будемо зносити хутір.
І дід, хоч із гримасою огиди, але таки випив. Я не витерпів цієї наруги і пішов надвір. А за пару хвилин побачив, як з хати швидко вийшов дід. Відійшовши убік, заклав два пальці до рота і, вибачайте, все щойно випите лишилося на траві. Дід витерся рукавом, болісно зиркнув на мене й вернувся до хати далі пити.
Ця сцена не раз поставала перед очима. Як і те, як дід вперто копає канаву, осушує клаптик землі. Вони теж мусили відбитися не тільки в пам’яті, але й у творчості.
Вовк. Якось в одному інтерв’ю я пригадав про свою зустріч з дивним звіром, якого я, малий, повважав за собаку, псиська, котрий приблукав на наш хутір, а він виявився вовком. Розтиражована ЗМІ й Інтернетом, ця розповідь набула дещо фантастичних ознак, і мене потім кілька разів запитували, чи було це насправді. Було, присяй-бо, було, але ось як трапилося, без домислів.
Наш поліський Кусий хутір (за дідовим прізвищем — Кусько) розташовувався десь за кілометрів два чи трохи більше од села, серед боліт, на краю лісу, або, як у нас казали, приліску, бо справжній ліс починався далі, за річкою Нережею.
Улітку дорослі — дід, бабуся, мама — йшли на роботу в колгосп, а тато — в МТС (машинно-тракторну станцію), де працював ковалем. Ми ж з молодшим братиком Іванком лишалися під опікою прабабусі Пріськи. Коли ж мені набридало їхнє товариство, я блукав хутором і довкола нього, з особливою любов’ю досліджуючи малинники, а під кінець літа й ліщинник. Одного разу на краю хутора я й побачив того звіра, до якого промовив: «Песя! Бака!» Треба сказати, що на хуторі собаки не було, дід вважав, що то дармоїди, інша справа кіт, який хоч мишей ловить. А що хтось чужий прийде на хутір щось красти — припустити не міг. Псів я бачив, іноді вони заходили разом з людьми, котрі часом навідувалися на хутір попити води під час жнив чи копання бульби. Ну і в родичів у селі, де ми недавно побували, був пес.
Отож я, малий (йшов тоді п’ятий рік), подивився на песя-баку, потім вирішив, що він, певно, голодний. І пробрався до хати-доми, і захопив пару шкварок та намастив шматок хліба туком (смальцем). І все те виніс чотирилапому гостю, який чекав мене майже на тому самому місці. Він усе, що я приніс, схрумав, облизався і подивився, як мені здавалося, вдячно.
Він ще приходив кілька разів, я виносив йому і шкварки, і намащений хліб та бульбини (картоплини). Осмілівши, я погладив песя. Він не боронився. Ми мовби подружилися.
Читать дальше