Мирослав Дочинец - Світован

— А як вгадати, що потрібно читачеві?

— Не треба нич ні вгадувати, ні вигадувати. Будь вільний у письмі, як у плаванні, як у співі. Хіба птиця, коли співає, думає, як вона се робить і для кого?! Коли розмовляємо з кимось, слід думати не про себе, а про того, до кого говориш. Коли ж пишеш, то, навпаки, — звіряй паперу свою душу. Якщо се близьке тобі, то неодмінно знайдуться й инші, котрі приймуть його. Якщо слово твоє буде просте, чесне й довірливе. Бо життя засноване на довір'ї. На довір'ї жертовному. Лишень прислухайся до людини, щоб почути її, щоб сказати щось своє, аби й вона почула. Треба заглиблюватися в поверхове, а в дрібному відкривати цілісне. Коли душа відкрита природі, тоді природа творить у ній велику роботу, підсилює її. І співтворення се буде радісним, і плід його — слово — кріпким і красивим.

— І не буде потребувати солі, щоб довше пам'яталося, — докинув я.

— Правду кажеш, — усміхнувся він. І прислухався, націлив вухо на вікно. — Чуєш?

— Що? — я нічого не чув.

— Птиці дали живний голос. Се означає, що до ранку вони розклюють дощ.

«Птиці розклюють дощ», — повторив я подумки. Уроки слова продовжувалися.

Все так і сталося. Мабуть, він бачив крізь ніч і чув крізь дощ. Вранці мій старий проголосив у розчахнуту шибу:

— І сонце сіяє, і мир Божий красен!

— Чудесний ранок! — вигукнув і я радісно.

— Ранок уже чудесний тим, що він приходить, — сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Вмивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.

Гори в самоцвітах крапель стояли як скляні. Босі ступні просилися до трави — вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.

І потекло наше збирацьке життя узвичаєним тором. У лугах і перелісках ми й далі вибирали манівці, неходжені місця. Я й раніше спостеріг, що він не любив битих доріг. І якось запитав його про це.

— А що на них знайдеш, коли й инші нічого не знайшли? На топтаній тропі трава не росте. Дорога постає під ногами того, хто йде.

Ми никали пустищами і знаходили те, що шукали.

На мочалистих вирубах брали астрагал — жовті й пухнасті, як курчата, квіти в гніздах таких же пухнастих листків. Астрагал помічний при недокрів'ї, бо має в собі повно заліза. Висушений аж дзвенить.

Зрізали чорну чагу з білих березових стовбурів. У тій крихкій чорноті — насмоктана сила дерева. Тому вона добра від безлічі недугів. Старий розповідав, що коли промишляв полюванням на Далекому Сході, там замість чаю заварювали чагу. І в тих місцях ніхто не хворів на рак. І тут це останній порятунок для приреченого. Добрий лік і при переломах, при опіках, частих застудах, втомлюваності. Крім того, цей гриб плавно знижує цукор у крові.

На закрайках нашого озерця, куди ми спускалися в сонцежар на купіль, вибирали з води частуху — схоже на подорожник латаття з ріденькими віничками білих квіточок. Ця плекана баговинням трава не тільки лікує нирки, але й трощить на порох камінь у них. І оздоровлення проходить безболісно. До неї вдаються і при укусах скажених тварин. Але тільки в сухому вигляді.

Там же, в болітцях, винюпували ми дрібненьку жабину травичку, зрощену жабами. Її ще називають сушеницею болотною. Помагає при грудній жабі, розширює судини, понижує кров'яний тиск. Сам би я й не помітив її — така мізерна й непоказна. І взагалі, жабник трапляється дуже рідко, в цьому й цінність його. Бувало, мій травознай після довгих денних ходінь запарював собі сушеницю у відрі і ніжив ноги, підсипавши у воду жменю солі. При тому блаженстві аж лице його розгладжувалося: «Кожен з нас носить цілителя в собі, треба лишень помогти йому».

Подорожник (він називав його припутник) ми теж не обминали. Знайоме п'ятам з дитинства листя, зате яке пожиточне для всіх хвороб легенів, навіть сухот. А соком його, казав Світован, людину можна «цілком преобразити зовні». Якщо тривалий час ретельно втирати його в шкіру, то сховаються жили й глибокі зморшки, зникнуть плями, висипи й бородавки, а м'язи підтягнуться. Тіло обновиться, помолодіє. Споконвіку його користали для заживлення ран на полях і в походах. Проте коли я глибоко розтяв собі ногу на камені, старий не за подорожником потягнувся, а розжував розмарин, посолив і приклав до порізу. За ніч рана присохла. Пахучий розмарин ми теж збирали, цю «дуже хосенну муравицю».