Мирослав Дочинец - Світован

Покликали до столу. Прибігли Микулові хлопці. Старий теж спроквола спускався берегом із жмутиком квітів. Зоддалік гукнув до Олі:

— Відданице, чи хочеш — вгадаю твою страву? Гриби лисички з цибулею і кропом…

Оля ствердно хитнула солом'яною чілкою.

— Смачнішого й чистішого, як лисичка, земля не вродила, — провадив далі Світован. — Вони мечуться там, де люблять паруватися лисиці. З лисячої любови зростають.

Стіл був тісно заставлений закусками з пивниці, зелениною з городу.

— А я боявся, що ти мене камінням будеш гостити, — обернувся старий до Микули.

— Наша Олька і з жорна зварить поливку, — чинно похвалився той. — Але доста казкувати, бо то лише піп і когут співають на голодний жолудок.

Обідали в доброму гуморі. Старий теж мав охоту до бесіди, більше уваги давав на дітей. Питав, чи вміють плавати й ловити рибу руками. Нараджував більше їсти ягід, садовини з дерев і ходити босими аж до снігу.

— О, це для мене буде велика економія, — засміявся Микула.

І про користь від читання добрих книг говорив дід.

— А скільки треба прочитати книг, аби стати розумним? — запитав найменший.

— Дві-три достатньо, — серйозним тоном відповів Світован. — Але щоб знайти сі заповітні книги, може, треба перечитати й тисячу.

Оля всміхнулася, відкрито зустрілася з моїми очима. І шрам на щоці побілів ще більше. Пізніше Микула сказав нам, що це вона обпеклася на казані з окропом. Мала господинька хапалася за всяку дорослу роботу.

Старий помітив на стриженій голові малого якісь болячки і сказав, що пришле мазь. Коли діти розбіглися, вів витяг із глека, в який Оля поклала квіти, стеблину з блідими дзвіночками і простягнув Микулі. Потрусив.

— Ану послухай, чи так дзвонять, як твій мідний дзвін?

Чоловік, розгубившись, мовчки всміхався.

— Бери залізний щуп на добрих десять п'ядей, — звелів Світован. — Промацаємо твій грунт.

Микула взяв прут арматури, і ми пішли до не кошеного ще клина. Оля за нами дріботіла босоніж. Старий показав місце, де встромляти. Микула знайшов дубець і став забивати стрижень. Залізо йшло легко, як у сир. Він аж зіпрів від подиву.

— Тут підземна скала дала тріщину, — пояснив Світован. — І дзвін провалився в неї.

— Нанашку, ви бачите крізь землю? — вигукнув Микула.

— Ні, розумаку, я виджу крізь полуду, яку вам ліньки здерти з очей.

Тої миті арматура вперлася в щось, глухо дзенькнула.

— Ну ось, — протяжно мовив старий, — ми відробили свій полуденок, газдо.

Микула був ошелешений і, схоже, втратив дар мови. Не знав, за що хапатися, ляскав себе по боках, тер долонею зарослу вилицю. Так чинять люди, які несподівано знайшли те, що давно шукали. Або втратили те, чим дорожили. Можливо, і в нього тепер змішалися ці два почуття — здобуття давно очікуваного і втрати потаємної мрії. Так буває з людьми.

(Згодом він відкопає дзвін і віддасть монастиреві. А на тому місці покладе кам'яний хрест. Сам його вимурує. Благо, каміння довкола доста).

Я теж був наче окрадений такою легкою і швидкою розв'язкою. Зірвав квітку-дзвіночок і непомітно простяг Олі. А Микулу ми так і залишили в замішанні. Де й поділися його сміхотливість та колюче, як щетина, слово. Він ще довго стояв на бережку у своїх пластикових капцях і надутій вітром сорочці. Твердий, як камінь, що самосилом тут лізе з землі. Світлий, як промінь, що гріє косинський берег до пізнього вечора. І високий, як гора Гранка, у своїх простих мріях.

На розтоці вівчарських путівців, де ми знайшли десятку (її вже не було), я запитав свого супутника:

— Ви таки почули із землі дзвін?

— Ясна річ, що ні.

— А як знайшли те місце?

— Я знайшов дзвіночок. Квітку.

— Ви з мене насміхаєтесь?

— Боронь Боже. Просто я знаю вдачу грунту. Розорана земля, приміром, тепліша за покриту травою. Там, де високо підбирається вода, теж тепліше. І довкола дерев, сніг тане там скоріше. В заглибинах холодніше. А над промежинами і пустотами земними і трава росте пуста. Ріденька, бліда, ледаяка. Ті квіточки-дзвоники і вказали мені місце…

Я не знав, що на це сказати. В мене вже не вистачало снаги дивуватися.

— Добре, що ви помогли Микулі.

— Тому чоловіку не треба помагати, — мовив Світован. — Він вріс душею у свою землю. Вона йому помагає. Доброму чоловіку продовж, Боже, віку…

— Рука аж свербить написати про такого, — вирвалося в мене.

— Еге, написати й присолити.

— Що присолити? — не зрозумів я.

— Написане. Щоб довше пам'яталося… Натомість хочу й тебе дещо спитати. Ти там аж поїдав очима дівчину, його доньку. Гожа, правда?