Мирослав Дочинец - Світован

— У сьому я вам не поміч.

— А хто ж, як не ви, милостивцю наш?

— Самі знаєте Хто. Кого молитвами треба просити… Вірите хоч?

— Усі ми в щось віримо…

— Я не питаю про всіх. Вас питаю.

— Та вірю…

— Просите покуту, молите собі прощення?

— Де дінуся?.. Встигну ще в церквах набутися.

— Чекаєте, коли вас инші до церкви понесуть? — тверднув голосом старий. — Ступайте до Бога самі, доки маєте чим.

— Само собою… Я гадав, ви мені чимось зарадите…

— Чоловіче, ви прийшли за духовним ліком до того, хто сам кожного ранку просить собі скріплення на день, а увечері дякує за нього. Просить — і дістає. Чому б вам собі теж не попросити?

— Не знаю… Про вас поголос іде такий… Що спочутливий, справедливий до всіх, — у голос косаря вкрадалося роздратування, може, й нотка насмішки. Очі його ламали зустрічний погляд.

— Справедливий, кажете? Ви справедливости до себе чекаєте? Тоді зголосіться на суд людський — і дістанете своє. Не знаю, чи понесете стілько?!

— Та я вам як татові прозрадив, а ви…

— А я вам як синови кажу: просіть собі не справедливости, а милосердя. І відступіть од гріха. Сеї ж миті відступіться. І думкою, і серцем. І несіть той послух до останку. Хоч то буде й нелегко… — Завдав кіш на плече і пішов.

А чоловік лишився стояти, мов громом прибитий.

Я хапав кожне слово, принесене вітром. І вони мали запах, ці слова. З них вилущувався якийсь прихований, потаємний зміст. Якась тривога, запліднена надією. Тут не так розмовляли, як у місті, де словеса цебеніли нудно, як вода з несправного крана. А спілкування зчаста було просто даниною етиці і заповненням незручних пауз. Тут слова лягали ваговито, густо. І хоч добиралися нібито легко, зате з чинною ретельністю. Так спліталося суцвіття розмови. Чин бесіди.

Я бачив, що старий вернувся зовсім без душі. Перегодом я запитав його, що то за чоловік.

— А-а, вивітрений камінь.

— Обличчя в нього зле, — сказав я.

— Не знаю… Люди, може, й не є злими, але дуже бояться… І грішать. І допадаються ще більшого страху…

Далі не проявляв снаги до розмови. Але потім я бачив, як він, прихилившись до дерева, незмигно стежить за тим літнім косарем, що, волочачи за собою складену косу, понуро плівся в долину. Ішов так, наче тягнув на собі незриму копицю ноші. Дід, важко дихаючи, виїдав очима крихітну згорблену фігурку. Здавалося, що уста його щось шепочуть.

Лише надвечір зронив він кілька фраз, ніби сам до себе. Я їх занотував до синього зошита: «Нерівними ми на світ народжуємося, рівними помираємо. А буває — і навиворіт… Ой, непросто вирівняти криве дерево. Дуже непросто… Господь нині обома руками вберігає світ, не те що в минулі часи — однієї було доста».

З того часу я став придивлятися до кожного його руху, ловити кожне його слово. І запитував себе: хто він, цей чоловік, що привів мене, як сліпе теля, на цю гору?

Вранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто, до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся і поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив:

— Тут, де не чути півнячого крику, починається держава трав. І вступати до неї слід із чистими ногами й помислами. За звичаєм старовіку годилося б ще й скупатися в росі. Так чинили давні «лічці». Та ще брали на промисел ослінчик, збитий із дощечок дев'яти хвойних дерев. І ставали на нього коліньми, щоб зілля не тратило силу. Се мені відкрив Кукумир, великий травознай Алтаю. Він був єдиний, хто знаходив траву самтарин. Вона має всього чотири листки — жовтий, синій, черлений і багряний. Він носив її в шкіряній тайстрині на грудях і нікому не показував. Похвалявся лише орлиханом, що росте там, де паруються орли, з решток їх сім'я проростає. А коли осліп, казали, то напав і різдвяну траву, котра дає велику удачу рибарям і помагає переплисти всяку бурхливу ріку… То був послідній волхв, що вікував у хащах, як замшілий пень. Забув і свої літа, і людську бесіду. Та я його розговорив, бо замолоду дістав добру школу фльори в румуна Джеордже Вадаску. В Трансільванії. Тож нам було про що погомоніти з тайговим дідом…

Від пряної мішанини пахощів каламутилося в голові. Квіття наввипередки бігло нам назустріч зі своїми ароматами, ревниво заглушуючи одне одного. Я йшов, як п'яний, в голові гуділи бджоли, сюрчали коники, тріщали деркачі. Але як він, мій поводир, орієнтувався в цьому кипінні звуків і пахтіння?! Ніби плив у травах по груди. Плив у точно вгадуваному напрямку. Знаходив те, що шукав: зовсім крихітні острівці непримітного зела чи взагалі кілька сором'язливо принишклих суцвіть. І уклінно схилявся до них. І мене вчив, як брати рослину, кожну по-своєму. Не було ні лопати, ні ножа, ніяких знарядь. Лише руки. Правда, для корінців він миттю зробив собі маленьку копачку. Розбив каменем знайдену кістку і осколком її розгрібав кореневище. Його пальці жваво, злагоджено ярмаркували в землі.