Мирослав Дочинец - Світован

— Ні, хлопче, людську душу не гідно зацитькувати. Най плаче, коли їй кортить…

І ми далі пішли білою дорогою, повз покинутий тартак. За хвилину я оглянувся. Хлопця вже не було. Бляшанки з молоком, яку я поклав на лавицю, теж.

Мені ще ніколи не доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам'янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.

— Се гріх — топтати таке диво боканчами, — мовив старий і направду сів розшнуровувати взуття. — Такі дороги, видати, і в рай ведуть…

Ми перекинули зв'язані черевики через плече і пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їх густими, майже фізично відчуваними тінями приходили такі ж густі, якісь первісні спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.

Невдовзі трапилися нам два блюдцята калабаньок із дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, в якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.

Старий укляк на коліна і з усмішкою примовив:

— Небо, подай дощу сим бідолашним жаб'ячим дітям!

Дістав гострого плитяка і обіруч прорубав у задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, він загородив його глиною впереміш із глицею, наче маленькою греблею. І витер руки об папороть, не зриваючи її.

А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної каплиці. Заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.

— Гарно тут, — видихнув я в напливі розчулення.

— Тут кінчається суєта і дихає грунт і доля. Богоприсутній світ.

Біля струмка я зірвав жмутик квітів. Вони майоріли здаля — ці живі іскринки в зеленому мареві розімлілого лугу. Ясно-фіолетові квіти росли то тут, то там у гордій царській самотності.

— Центорії! — прошепотів дід, наче голос міг сполохати їх. — Тепер се рідкісні квіти. За мого дітвацтва їх було рясно, і ми оберемками носили центорії до жидівської корчми. Там за них нам насипали в жменьки цукру. І ми злизували жовті крупинки довго-довго, і на ніч не мили рук, аби й завтра долоньки здавалися ще солодкими. Мені й дотепер ся диво-квітка пахне мелясовим цукром.

— Цікаво, чому її так назвали — центорія? — спитав я.

— Може, від слова «цент» — пелюстки якраз сантиметрові, — розмірковував він. — А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон…

На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», — відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.

… Більше по тому мені не траплялося в житті білих доріг. Хтозна чи й згадав би я оту нашу мандрівку, якби не знайшов тепер у синьому зошиті між сторінками засохлу бліденьку центорію. А поряд — записані слова радості, почуті від свого супутника: «Життя минуще і тлінне, все колись доведеться покинути. Залишаться лише спіймані миті щастя. Так, як зараз…»

На місце ми прибули ще до смерку — «розміняли день». На самій горі, у просвітах густого саду, сіріла халабуда. Хворостянка, як пояснив старий, мазана глиною і оторочена для тепла кукурудзяним бадиллям. Тулилася вона, аби не впасти на вітрі, до щербатої скелі. Зоддалік це житловище було схоже на покинуте гніздо великого птаха. Двері, підперті лозиною, привітали нас старозавітним скрипом. Тут давно не побутували, але дивно — ніякого затхлого духу не було. Навпаки, я смачно втягнув ніздрями гостру, майже озонну свіжість.

— Горова сіль, — коротко пояснив старий.

Суть я зрозумів пізніше. Скеля, що правила тут задньою стіною помешкання, замерехтіла при свічці. То були кристали солі. Грубої горової солі. Перше, що старий зробив, — відколупнув скалку і вкинув до казанка. Я не встиг роздивитися довкола, а він уже покришив гриби, посік зібране зілля і запалив у печі. Доки варилася страва, нарізав на кружальця картоплю і поклав на плиту пектися. Її він добув зі свого наплічника, а ще — пляшку олії, пачку свічок, сірники, інструмент, декілька книг. От і вся його ноша.