Мирослав Дочинец - Світован

Чоловік нехотя розпрощався, залишивши на колоді банку молока і масний згорток. Уже на другому закруті пішника наздогнав його дідів погук:

— А челяді, Штефане, перекажи, що я тут при роботі. Часу на казки не маю. Най не вигадують собі пусті хворощі. Я їм не який фельдшер… А про свою вечерю забудь. Горня кисляку — і буде з тебе!

Чоловік радісно замотав головою. І кінь теж, наче мавпував його.

— Е-е-е, радше пси будуть траву пасти, ніж сей голодувати, — тихо проказав старий. І схилився до біленьких квіточок, що розсипалися в траві, як загублене намисто. І ніжно погладив їх, як гладять дитину по тім'ю: — Маленькі мої дівойки, дочекалися…

Мені здалося, що квітки всміхнулися до нього своїми ротиками й вічками.

Наступного дня я прохопився спозарання. Потюпав до кринички, що цямкотіла з-під дуплистого явора. Зовсім близько дзвонила коса. Тяли траву в лад, з посвистом. Крізь ожиння біліла сорочка. Я рушив туди. Мій дід піднімався плаєм із першим кошем «лугу».

— Доброї години для роботи, Йване! — привітав косаря.

— І вам доброго здоровля, вуйку.

— Косиш здоровий? Як сіна?

— Сіна такі, що й попадя, посоливши, з'їла б у середу. Спішу, доки росно.

— Оно так, косар із потом — корова з повним ротом.

— Точно. Тому й хапаємо годину. Бо літо змигне, як день. А що, вуйку, віщує нам нинішня Влена?

Старий зірвав якусь травину. Подивився на неї проти сонця, примружився.

— Олена зелена. І сухотіла. Така й осінь буде — суха. Як тепер — із ложкою болота. А середліття покропить нас. Покропить і погримить. Правда, без блискавиць. Що тобі казати, Йване? Трава й мед сього року будуть файні, а хліб не дуже.

— Тілько би біди. Хліб ниньки дешевий, а мед купимо. В мого няня пасіка в Заломі.

— Знаю. Я його мед в опару кладу. Як ся чує Митро?

— Богу дякувати, не согірше, як літусь. Зате молодший братьо дуже подав, печінкою мучиться. І аптека не помагає.

— Що їсть? — запитав старий.

— Як і всі. Що на столі.

— П'є?

— Гм, вип'є, коли є що. Не буду брехати.

— В якій роботі?

— В пекарні. Сторожить.

— Із сього треба було й зачинати. Передай братові, що я казав, аби нараз лишав свою пекарню. Най вибирає: або робота, або здоровля. То буде перший лік.

— Чому, вуйку? Робота в нього добра, кожного рана несе домів сітку хліба. Та й на роботі не голодує…

— Се його й губить. Очі жадібніші за живіт. Пхає в себе гарячий хліб, та ще й умокає в перепалену оливу, якою змащують форми. А то є страшна трутина. Невстояне тісто доброджує в його потрухах, розриває печінку. А братко, аби заглушити болість, заливає її горівкою. Ай, на півдня печінка затерпне, а пак… Добре, що ще болить, не вбита дотла… В аптеку вони біжать за здоровлям…

— Я його завтра висповідаю, вуйку, — блиснув гострим, як лезо, оком косар. — Увидить він у мене Христочка живого!

— Розкажи йому, якої їди має держатися: каші, сир із збираного молока, страви з овочів, сушені абрикоси, насіння з гарбуза, варені на крохмалі ягоди, зрідка риба і куриця. Хліб лише підсушений, а пиття — чаї з ромашки та шипшини. Для печінки такий стіл — найліпша аптека… А пекарню най лишає з легкою душею. Там, у тому перегріві, ще й дихають дріжджами, що сідають грибом на легені. Знали б ви, що то за дріжджі у вашому дешевому хлібі!..

— Красно дякую вам за раду. Ще якби'сьте були такі ласкаві сказати, яка година збереться на суботу. Збираємося гнати в мішання овець.

— Я б на твоєму місці, Йване, в полонину не брався. Чуєш, як м'ята пахтить? І вода в поточині потемніла, і клен «плаче»… Ти ще вдома придивися, чи вівці веселі.

— Живі. Барани аж б'ються.

— То знак на грозовиння. Якраз за двоє діб насурмиться.

— Чудеса! — Не здержав захоплення косар. — І звідки це дається вам знати, вуйку?

— Якщо барани знають, то чому б не знати чоловіку? — притишено мовив старий. Смішне він завжди промовляв із поважним виглядом. А серйозне — з усміхом. Наче розбавляв привітністю, сердечною теплотою суворий зміст істини.

Потім його перепинив інший косар, старший, з понурим вовкуватим поглядом. І вони відійшли вбік. Той, устромивши косовище в землю, щось запопадливо пояснював, помагаючи собі руками. Вітер теплими габами чесав узгірок, рвав голоси, і до мене долинало не все мовлене.

— …І тоді я, татуню рідний, мало душі не пустився… Винен, на всю голову винен…

— Ну, не єден по вовну йшов, а вернувся стриженим, — неохоче відмовляв старий.

— Е-е-е, тут слів не добереш, якого я тоді зажив… Коло того смерть може здатися спочинком…