Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

Ну а її, звісно, як вітром завіяло. Що ж це було? Майстерно замасковане у Еріксонівську спіраль, якесь повідомлення. Мені? Від кого?

Міркуючи над цим питанням, я побрела містом, час від часу зазираючи в різні чайхани з метою випити заспокійливого чаю з материнкою. Не знаю, на який ефект я сподівалася, та дійшовши, десь увечері, додому, я зрозуміла, що п’ять літрів чаю мені даремно не минулися. І знаєте, потім таке відчуття полегшення, немов зняла я нарешті, симптоми Дикого ГоНу. Чудова розрядка! Але, шкода, ненадовго.

Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…

Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.

Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.

— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.

Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.

— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?

Бішоп, ображено:

— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.

Медді насупилась.

— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…

— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.

Медді вразила мене своєю витримкою.

— Делі, ходи сюди. До дзеркала.

Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?

— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.

— Крові? — здивувався Бішоп.

— Крові? — не зрозуміла Медді.

— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.

Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.

Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…

Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.

— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!

Медді зреагувала миттєво.

— Зараз, папери приготую.

— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?

— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…

— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.

Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.

— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.

— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.

— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…

— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології? Коли ще буде шанс так познущатись над вимогами подвійного стандарту?

— Дуже мило, — Медді взяла ситуацію в свої руки, — Делі, сядь. Почнемо. Пане нотаріус, папери.

Один з чортів дістав зі шкіряного кейсу величенький сувій і почав читати.