Марина Соколян - Зворотня сторона Демонології

— Бішопе, тут якесь погане морозиво. Здається, перебір з ванільним наповнювачем. Чи на холоді перетримали. Ходімо звідси.

— Добре-добре, — знов ця його дурнувата звичка, — Більше не хочеш?

— Хочу, звичайно. Але я дуже сумніваюся у вашій спроможності вповільнити мою забаганку.

І — іронічний погляд зверху вниз (я спеціально підвелася з-за столу для ліпшого ефекту). Він спалахнув, але нічого не сказав. Що, комплекс провини? Ну-ну, карайся, мучся, та не кайся.

Бішоп наздогнав мене в дверях забігайлівки. Тут на мене чекало неймовірне відкриття. Пан Теодор обережно притримав мене за плече.

— Чекай хвилинку. Я хотів перевірити одну річ. О, і справді.

— Що?!

— Тінь. Дивися, — він показав рукою додолу.

Ми стояли поряд на порозі кафе так, що світло падало з-за спини. Тінь Бішопа чітко виділилася у гаммі світлотіні подвір’я. Моєї ж не було. Взагалі ніде. Немов світло просто проходило наскрізь, не затримуючись.

— Це відбувається із суккубами, коли “пальне” закінчується.

Він відступив від мене на крок.

— Ніяких незвичайних відчуттів?

— Та ні, наче. Тільки якось моторошно. Ви маєте на увазі, мені тепер треба…

— Ага, приступити до виконання прямих обов’язків.

— А то?

— А то — капець, моя мила. Не знаю я, що далі, як там, у вас, демонів, із душею, чи там — таке, подібне. Але не бійся, інстинкт самозбереження у вас розвинений у повній мірі, знатимеш, що робити. Відчуєш іще.

І таки відчула. Та не відразу, на Бішопове щастя.

Зранку я прокинулася від усвідомлення оригінального відчуття того, що мені терміново треба чоловіка. Дикий ГоН, значить. Ну, якщо вчора було погано, то, як кажуть, краще б я вчора вмер.

Серце калатало подібно до військової канонади, “і залпи тисячі орудій злились в один протяжний вой”. Ну, правда, я ще не вила, але була досить близька до такого ефектного вияву екстремальних емоцій. Чи то до того ванільного морозива афродизіаку підлили, чи так виявляється мій надзвичайний інстинкт самозбереження? Світу білого не бачачи, я пошкандибала, не в снопи, а до ванни, глянути в свої нещасні очі. З дзеркала на мене дивилася невідома науці інфернальна твар, обличчя спотворене диким первісним голодом. Природа ж, як відомо, не терпить пустоти.

Від печії, що пульсувала — відомо, де, тьмарилося в голові. Я трохи пострибала на правій нозі — наче попустило. Тоді, надихнута несподіваним успіхом, я почала гасати вниз-вверх по сходах, при цьому зберігаючи правильний ритм дихання, наспівувала “Завійтесь багаттями, синії ночі!”, пісеньку, що стала лейтмотивом Вам-не-дамської конференції повій-стахановок. Раджу всім можливим товаришам по нещастю: сходи — це чудові ліки, особливо, якщо комбінувати швидкі стрибки на одній нозі і повільні — через сходинку. Аби мене тільки ніхто не бачив! Ну і звичайно, явився Бішоп.

— Делі, що ти робиш?

— Су-у-блі-му-у-у-ю… бу-уло б щоб у сві-іті бі-ільше робо-очих, трудя-ящих, колго-оспників, і-інтеліге-ентів, мущи-ин всяких рі-ізних і на-авіть студе-ентів…

— І довго ти так збираєшся… гм… самовдовільнятися?

— Вміючи, довго. Бли-зиться ера круто-ого кінця… ми пе-еред клієнтом не зро-оним лиця…

Я безсило опустилася на сходи, захекавшись швидше, ніж вдалося чогось досягти. Гормональний стрес не минувся. Я закрила руками обличчя і тихенько заскиглила. Пан Теодор, здається, розгубився і, вагаючись, підійшов ближче. Краще б він цього не робив: я миттєво підхопилася на ноги з неземною пристрастю в очах.

— Теодоре, ти що тут робиш? А ну, негайно, евакуюватися!

Бішоп завбачливо сховався за спиною Мадам Мадлен.

— Медді, що мені робити? — із відчаєм в голосі, простогнала я.

— Що-що? Це ти в мене питаєш? Швиденько, одяглася, причепурилася, і бігом, знайди собі якогось чоловіка. Тільки піди візьми превентивні засоби в моїй блакитній валізі.

— Та що ви собі думаєте? — я зірвалася на дикий крик — Я ж не повія якась! Не чінклітера! Не тварюка дика в лісі! В мене є почуття!

— А ще в тебе є Дикий ГоН. І це тобі дорогого може коштувати.

— Добре тобі, Медді, повчати. Експлуатуєш тут Бішопа, так, що він і очами поворухнути не в силі, та й живеш спокійно, як кілер на пенсії. Чи під рукою тримаєш на чорний день, як таблетки від алергії, оце розумію, любофф!

— Аделін, — прохрипів Бішоп, — ти про це пошкодуєш!

— Та не переймайтеся, шановний. Ви не одинокі в своєму прагненні на халяву вдовольнити основний інстинкт. А вона ж і грошей не візьме і, не дай Боже, до ЗАГСу не потягне. І взагалі, жінка матеріально забезпечена, без шкідливих звичок. Чим погано?